Тарас Шевченко. Поеми





** ТРИЗНА **

На память 9-го Ноября 1843 года княжне Варваре Николаевне Репниной

ПОСВЯЩЕНИЕ

Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать,
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крилами
И тихостройньши речами
Мечты о рае пробудил.

Яготин 11 ноября 1843

Души ваши очистивше в послушании истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите прилежно: порождена не от семени нетленна, но не нетленна, словом живого бога и пребывающего во веки. Зане всяка плоть, яка трава, и всяка слава человеча, нко цвет травный: изсше трава и цвет ея отпаде. Глагол же господень пребывает во веки. Се же есть глагол, благовествованный в вас.
Соборное послание первое святого апостола Петра; 1, 22, 25.

Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят;
И час уж проходит,
Никто не приходит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не забыты, - в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались
И "вечную память" пропели собором,
Отправили тризну - и все разошлись.
Двенадцать их было; все молоды были,
Прекрасны и сильны; в прошедшем году
Наилучшего друга они схоронили,
И другу поминки в тот день учредили,
Пока на свиданье к нему не сойдут.
- Счастливое братство! Единство любови
Почтили вы свято на грешной земле;
Сходитеся, други, как ныне сошлись,
Сходитеся долго и песнею новой
Воспойте свободу на рабской земле! -

Благословен твой малый путь,
Пришлец убогий, неизвестный!

Ты силой господа чудесной
Возмог в сердца людей вдохнуть
Огонь любви, огонь небесный.
Благословен! Ты божью волю
Короткой жизнью освятил;
В юдоли рабства радость воли
Безмолвно ты провозгласил.
Когда брат брата алчет крови -
Ты сочетал любовь в чужих;
Свободу людям - в братстве их
Ты проявил, великим словом
Ты миру мир благовестил;
И, отходя, благословил
Свободу мысли, дух любови!
Душа избранная, зачем
Ты мало так у нас гостила?
Тебе здесь тесно, трудно было!
Но ты любила здешний плен,
Ты, непорочная, взирала,
Скорбя, на суетных людей.
Но ангела недоставало
У вечного царя царей;
И ты на небе в вечной славе
У трона божия стоишь,
На мир наш, темный и лукавый,
С тоской невинною глядишь.
Благоговею пред тобою,
В безмолвном трепете дивлюсь;
Молюсь тоскующей душою,
Как перед ангелом молюсь!
Сниди,-пошли мне исцеленье!
Внуши, навей на хладный ум
Хоть мало светлых, чистых дум;
Хоть на единое мгновенье
Темницу сердца озари
И мрак строптивых помышлений
И разгони и усмири.
Правдиво, тихими речами,
Ты расскажи мне все свое
Земное благо-житие
И научи владеть сердцами
Людей кичливых и своим,
Уже растленным, уже злым...
Скажи мне тайное ученье
Любить гордящихся людей
И речью кроткой и смиреньем
Смягчать народных палачей.
Да провещаю гимн пророчий,
И долу правду низведу,
И погасающие очи
Без страха к небу возведу.
И в этот час последней муки
Пошли мне истинных друзей
Сложить хладеющие руки
И бескорыстия елей
Пролить из дружеских очей.
Благословлю мои страданья,
Отрадно смерти улыбнусь
И к вечной жизни с упованьем
К тебе на небо вознесусь.
Благословен твой малый путь,
Пришлец неславленный, чудесный!

В семье убогой, неизвестной
Он вырастал; и жизни труд,
Как сирота, он встретил рано;
Упреки злые встретил он
За хлеб насущный... В сердце рану
Змея прогрызла... Детский сон
Исчез, как голубь боязливый;
Тоска, как вор, нетерпеливо,
В разбитом сердце притаясь,
Губами жадными впилась
И кровь невинную сосала...
Душа рвалась, душа рыдала,
Просила воли... Ум горел,
В крови гордыня клокотала...
Он трепетал... он цепенел...
Рука, сжимаяся, дрожала...
О, если б мог он шар земной
Схватить озлобленной рукой
Со всеми гадами земными,
Схватить, измять и бросить в ад!..
Он был бы счастлив, был бы рад.
Он хохотал, как демон лютый,
И длилась страшная минута,
И мир пылал со всех сторон;
Рыдал, немел он в исступленьи,
Душа терзалась страшным сном;
Душа мертвела, - а кругом
Земля, господнее творенье,
В зеленой ризе и цветах,
Весну встречая, ликовала.
Душа отрадно пробуждалась, -
И пробудилась... Он в слезах
Упал и землю лобызает,
Как перси матери родной!..
Он снова чистый ангел рая
И на земле он всем чужой.
Взглянул на небо: - О, как ясно,
Как упоительно-прекрасно!
О, как там вольно будет мне!..
И очи в чудном полусне
На свод небесный устремляет
И в беспредельной глубине
Душой невинной утопает.
По высоте святой, широкой,
Платочком белым, одинока,
Прозрачна тучка в даль плывет.
- Ах, тучка, тучка, кто несет
Тебя так плавно, .так высоко?
Ты что такое? И зачем
Так пышно, мило нарядилась?
Куда ты послана и кем?..
И тучка тихо растопилась
На небе светлом. Взор унылый
Он опустил на темный лес...
- А где край света, край небес,
Концы земли?.. - И вздох глубокий,
Недетский вздох, он испустил;
Как будто в сердце одиноком
Надежду он похоронил.

В ком веры нет - надежды нет!
Надежда - бог, а вера - свет.

- Не погасай, мое светило!
Туман душевный разгоняй,
Живи меня твоею силой
И путь тернистый, путь унылый
Небесным светом озаряй.
Пошли на ум твою святыню,
Святым наитием напой,
Да провещаю благостыню,
Что заповедана тобой!.. -

Надежды он не схоронил,
Воспрянул дух, как голубь горный,
И мрак сердечный, мрак юдольный
Небесным светом озарил;
Пошел искать он жизни, доли,
Уже прошел родное поле,
Уже скрывалося село...
Чего-то жаль внезапно стало,
Слеза ресницы пробивала,
Сжималось сердце и рвалось.
Чего-то жаль нам в прошлом нашем,
И что-то есть в земле родной...
Но он, бедняк, он всем не свой,
И тут и там. Планета наша,
Прекрасный мир наш, рай земной,
Во всех концах ему чужой.
Припал он молча к персти милой
И, как родную, лобызал,
Рыдая, тихо и уныло
На путь молитву прочитал...
И твердой, вольною стопою
Пошел... и скрылся за горою,
За рубежом родной земли
Скитаясь нищим, сиротою,
Какие слезы не лились!
Какой ужасною ценою
Уму познания купил
И девство сердца сохранил!

Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Измерить пропасти страстей,
Понять на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела...
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы!
Се человек!.. Без крова жить -
(Сирот и солнышко не греет),
Людей изведать - и любить!
Незлобным сердцем сожалея
О недостойных их делах
И не кощунствуя впотьмах,
Как царь ума. Убогим, нищим,
Из-за куска насущной пищи
Глупцу могучему годить,
И мыслить, чувствовать и жить!..
Вот драма страшная, святая!..
И он прошел ее, рыдая,
Ее он строго разыграл
Без слова; он не толковал
Своих вседневных приключений,
Как назидательный роман;
Не раскрывал сердечных ран,
И тьму различных сновидений,
И байронический туман
Он не пускал: толпой ничтожной
Своих друзей не поносил;
Чинов и власти не казнил,
Как N., глашатай осторожный,
И тот, кто мыслит без конца
О мыслях Канта, Галилея,
Космополита-мудреца,
И судит люди, не жалея
Родного брата и отца, -
Тот лжепророк! Его сужденья -
Полуидеи, полувздор!..

Провидя жизни назначенье,
Великий божий приговор,
В самопытливом размышленья
Он подымал слезящий взор
На красоты святой природы.
- Как все согласно! - он шептал
И край родной воспоминал;
У бога правды и свободы
Всему живущему молил,
И кроткой мыслию следил
Дела минувшие народов,
Дела страны своей родной,
И горько плакал... - О святая!
Святая родина моя!
Чем помогу тебе, рыдая?
И ты закована, и я.
Великим словом божью волю
Сказать тиранам - не поймут!
И на родном прекрасном поле
Пророка каменьем побьют!
Сотрут высокие могилы
И понесут их словом зла!
Тебя убили, раздавили;
И славословить запретили
Твои великие дела!
О боже, сильный и правдивый!
Тебе возможны чудеса,
Исполни славой небеса
И сотвори святое диво!
Воскреснуть мертвым повели,
Благослови всесильным словом
На подвиг новый и суровый,
На искупление земли!
Земли поруганной, забытой,
Чистейшей кровию политой,
Когда-то счастливой земли! -
Как тучи, мысли расходились,
И слезы капали, как дождь!..

Блажен тот на свете, кто малую долю,
Кроху от трапезы волен уделить
Голодному брату и злобного волю
Хоть властью суровой возмог укротить! -
Блажен и свободен!.. Но тот, кто не оком,
А смотрит душою на козни людей
И может лишь плакать в тоске одинокой -
О боже правдивый, лиши ты очей!..

Твои горы, твое море,
Все красы природы
Не искупят его горя,
Не дадут свободы.
И он, страдалец жизни краткой,
Все видел, чувствовал и жил,
Людей, изведавши, любил
И тосковал о них украдкой.
Его и люди полюбили, * (Как цветок, процвевший на их болоте. (Прим. Шевченка).
И он их братиями звал;
Нашел друзей и тайной силой
К себе друзей причаровал.
Между друзьями молодыми,
Порой задумчивый... порой
Как волхв, вещатель молодой,
Речами звучными, живыми
Друзей внезапно изумлял;
И силу дружбы между ними,
Благословляя, укреплял.
Он говорил, что обще благо
Должно любовию купить;
И с благородною отвагой
Стать за народ и зло казнить.
Он говорил, что праздник жизни,
Великий праздник, божий дар,
Должно пожертвовать отчизне,
Должно поставить под удар.
Он говорил о страсти нежной,
Он тихо, грустно говорил -
И умолкал!.. В тоске мятежной
Из-за стола он выходил
И горько плакал. Грусти тайной,
Тоски глубокой, не случайной
Ни с кем страдалец не делил.
Друзья любили всей душою
Его, как кровного; но он
Непостижимою тоскою
Был постоянно удручен,
И между ними вольной речью
Он пламенел. Но меж гостей,
Когда при тысяче огней
Мелькали мраморные плечи,
О чем-то тяжко он вздыхал
И думой мрачною летал
В стране родной, в стране прекрасной,
Там, где никто его не ждал,
Никто об нем не вспоминал,
Ни о судьбе его неясной.
И думал он: - Зачем я тут?
И что мне делать между ними?
Они все пляшут и поют,
Они родня между родными,
Они все равны меж собой;
А я!.. - И тихо он выходит,
Идет, задумавшись, домой;
Никто из дому не выходит
Его встречать; никто не ждет,
Везде один... тоска, томленье!..
И светлый праздник воскресенья
Тоску сторичную несет.

И вянет он, вянет, как в поле былина,
Тоскою томимый в чужой стороне;
И вянет он молча... Какая кручина
Запала в сердечной его глубине?
- О горе мне, горе! Зачем я покинул
Невинности счастье, родную страну?
Зачем я скитался, чего я достигнул?
Утехи познаний?.. Кляну их, кляну!
Они-то мне, черви, мой ум источили,
С моим тихим счастьем они разлучили!
Кому я тоску и любовь расскажу?
Кому сердца раны в слезах покажу?
Здесь нету мне пары, я нищий меж ними,
Я бедный поденщик, работник простой;
Что дам я подруге моими мечтами?
Любовь... Ах, любови, Любови одной!
С нее на три века, на вечность бы стало!
В своих бы объятьях ее растопил!
О как бы я нежно, как нежно любил! -
И крупные слезы, как искры, низались,
И бледные щеки и слабую грудь
Росили, и сохли. - О дайте вздохнуть,
Разбейте мене череп и грудь разорвите, -
Там черви, там змеи, - на волю пустите!
О дайте мне тихо, навеки заснуть! -

Страдал несчастный сирота
Вдали от родины счастливой
И ждал конца нетерпеливо.
Его любимая мечта -
Полезным быть родному краю, -
Как цвет, с ним вместе увядает!
Страдал он. Жизни пустота
Пред ним могилой раскрывалась:
Приязни братской было мало,
Не грела теплота друзей:
Небесных солнечных лучей
Душа парящая алкала.
Огня любви, что бог зажег
В стыдливом сердце голубином
Невинной женщины, где б мог
Полет превыспренный, орлиный
Остановить и съединить
Пожар любви, любви невинной;
Кого бы мог он приютить
В светлице сердца и рассудка,
Как беззащитную голубку
От жизни горестей укрыть;
И к персям юным, изнывая,
Главой усталою прильнуть;
И цепенея и рыдая,
На лоне жизни, лоне рая
Хотя минуту отдохнуть.
В ее очах, в ее томленьи
И ум и душу утопить,
И сердце в сердце растопить,
И утонуть в самозабвеньи.

Но было некого любить;
Сочетаваться не с кем было;
А сердце плакало, и ныло,
И замирало в пустоте.
Его тоскующей мечте
В грядущем что-то открывалось,
И в беспредельной высоте
Святое небо улыбалось.
Как воску ярого свеча,
Он таял тихо, молчаливо,
И на задумчивых очах
Туман ложился. Взор стыдливый
На нем красавица порой
Покоя, тайно волновалась,
И симпатической красой
Украдкой долго любовалась.
И может, многие грустили
Сердца девичие о нем,
Но тайной волей, высшей силой
Путь одинокий до могилы
На камнях острых проведен.
Изнемогал он, грудь болела,
Темнели очи, за крестом
Граница вечности чернела
В пространстве мрачном и пустом.
Уже в постеле предмогильной
Лежит он тих, и - гаснет свет.
Друзей тоскующий совет
Тревожит дух его бессильный.
Поочередно ночевали
У друга верные друзья;
И всякий вечер собиралась
Его прекрасная семья.
В последний вечер собралися
Вокруг предсмертного одра
И просидели до утра.
Уже рассвет смыкал ресницы,
Друзей унылых сон клонил,
И он внезапно оживил
Их грустный сон огнем бывалым
Последних пламенных речей;
И други друга утешали,
Что через семь иль восемь дней
Он будет петь между друзей.
- Не пропою вам песни новой
О славе родины моей.
Сложите вы псалом суровый
Про сонм народных палачей;
И вольным гимном помяните
Предтечу, друга своего.
И за грехи... грехи его
Усердно богу помолитесь...
И "со святыми упокой"
Пропойте, други, надо мной! -

Друзья вокруг его стояли,
Он отходил, они рыдали,
Как дети... Тихо он вздыхал,
Вздохнул, вздохнул... Его не стало!
И мир пророка потерял,
И слава сына потеряла.

Печально други понесли
На утро в церковь гроб дубовый,
Рыдая, предали земли
Остатки друга: и лавровый
Венок зеленый, молодой
Слезами дружбы оросили
И на могиле положили;
И "со святыми упокой"
Запели тихо и уныло.

В трактире за круглым, за братским столом
Уж под вечер други сидели кругом;
Печально и тихо двенадцать сидело:
Их сердце одною тоскою болело.
Печальная тризна, печальны друзья!..
Ах, тризну такую отправил и я.

Согласьем общим положили,
Чтоб каждый год был стол накрыт
В день смерти друга; чтоб забыт
Не мог быть друг их за могилой;
И всякой год они сходились
В день смерти друга поминать.

Уж многих стало не видать;
Приборы каждый год пустели,
Друзья все больше сиротели -
И вот, один уж, сколько лет
К пустым приборам на обед
Старик печальный приезжает;
Печаль и радость юных лет
Один, грустя, воспоминает.
Сидит он долго, мрачен, тих,
И поджидает: - Нет ли брата
Хоть одного еще в живых? -
И одинокий в путь обратный
Идет он молча... И теперь,
Где круглый стол стоит накрытый,
Тихонько отворилась дверь,
И брат, что. временем забытый,
Вошел согбенный!.. Грустно он
Окинул стол потухшим взором.
И молвил с дружеским укором:
- Лентяи! видишь, как закон
Священный братский исполняют!
Вот и сегодня не пришли,
Как будто за море ушли! -
И слезы молча утирает,
Садясь за братский круглый стол.
- Хоть бы один тебе пришел!
Старик сидит и поджидает...

Проходит час, прошел другой,
Уж старику пора домой.
Старик встает: - Да, изменили!
Послушай, выпей, брат, вино, -
Сказал слуге он, - все равно,.
Я не могу; прошло что было, -
Да поминай за упокой;
А мне пора уже - домой! -
И слезы снова покатились.
Слуга вино, дивяся, выпил.
- Дай шляпу мне... какая лень
Итти домой!.. - и тихо вышел.

И через год в урочный день
Двенадцать приборов на круглом столе,-
Двенадцать бокалов высоких стоят,
И день уж проходит,
Никто не приходит,
Навеки, навеки забыты они.

[Яготин 1843]



** КАТЕРИНА **

Василию Андреевичу Жуковскому
на память 22 апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi - чужi люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Пiде в свою Московщину,
А дiвчина гине -
Якби сама, ще б нiчого,
А то й стара мати,
Що привела на свiт божий,
Мусить погибати.
Серце в'яне спiваючи,
Коли знає за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть - ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобривi,
Та не з москалями,
Бо москалi - чужi люде,
Знущаються вами.

Не слухала Катерина
Нi батька, нi неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
Кличе мати вечеряти,
А донька не чує;
Де жартує з москаликом,
Там i заночує.
Не двi ночi карi очi
Любо цiлувала,
Поки слава на все село
Недобрая стала.
Нехай собi тiї люде
Що хотять говорять:
Вона любить, то й не чує,
Що вкралося горе.
Прийшли вiсти недобрiї -
В поход затрубили.
Пiшов москаль в Туреччину;
Катрусю накрили.
Незчулася, та й байдуже,
Що коса покрита:
За милого, як спiвати,
Любо й потужити.
Обiцявся чорнобривий,
Коли не загине,
Обiцявся вернутися.
Тойдi Катерина
Буде собi московкою,
Забудеться горе;
А поки що, нехай люде
Що хотять говорять.
Не журиться Катерина -
Слiзоньки втирає,
Бо дiвчата на улицi
Без неї спiвають.
Не журиться Катерина -
Вмиється сльозою,
Возьме вiдра, опiвночi
Пiде за водою,
Щоб вороги не бачили;
Прийде до криницi,
Стане собi пiд калину,
Заспiває Гриця.
Виспiвує, вимовляє,
Аж калина плаче.
Вернулася - i раденька,
Що нiхто не бачив.
Не журиться Катерина
I гадки не має -
У новенькiй хустиночцi
В вiкно виглядає.
Виглядає Катерина...
Минуло пiвроку;
Занудило коло серця,
Закололо в боку.
Нездужає Катерина,
Ледве-ледве дише...
Вичуняла та в запiчку
Дитину колише.
А жiночки лихо дзвонять,
Матерi глузують,
Що москалi вертаються
Та в неї ночують:
"В тебе дочка чорнобрива,
Та ще й не єдина,
А муштрує у запiчку
Московського сина.
Чорнобривого придбала...
Мабуть, сама вчила..."
Бодай же вас, цокотухи,
Та злиднi побили,
Як ту матiр, що вам на смiх
Сина породила.

Катерино, серце моє!
Лишенько з тобою!
Де ти в свiтi подiнешся
З малим сиротою?
Хто спитає, привiтає
Без милого в свiтi?
Батько, мати - чужi люде,
Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,
Одсуне кватирку,
Поглядає на улицю,
Колише дитинку;
Поглядає - нема, нема...
Чи то ж i не буде?
Пiшла б в садок поплакати,
Так дивляться люде.
Зайде сонце - Катерина
По садочку ходить,
На рученьках носить сина,
Очицi поводить:
"Отут з муштри виглядала,
Отут розмовляла,
А там... а там... сину, сину!"
Та й не доказала.
Зеленiють по садочку
Черешнi та вишнi;
Як i перше виходила,
Катерина вийшла.
Вийшла, та вже не спiває,
Як перше спiвала,
Як москаля молодого
В вишник дожидала.
Не спiває чорнобрива,
Кляне свою долю.
А тим часом вороженьки
Чинять свою волю -
Кують речi недобрiї.
Що має робити?
Якби милий чорнобривий,
Умiв би спинити...
Так далеко чорнобривий,
Не чує, не бачить,
Як вороги смiються їй,
Як Катруся плаче.
Може, вбитий чорнобривий
За тихим Дунаєм;
А може - вже в Московщинi
Другую кохає!
Нi, чорнявий не убитий,
Вiн живий, здоровий...
А де ж найде такi очi,
Такi чорнi брови?
На край свiта, в Московщинi,
По тiм боцi моря,
Нема нiгде Катерини;
Та здалась на горе!..
Вмiла мати брови дати,
Карi оченята,
Та не вмiла на сiм свiтi
Щастя-долi дати.
А без долi бiле личко -
Як квiтка на полi:
Пече сонце, гойда вiтер,
Рве всякий по волi.
Умивай же бiле личко
Дрiбними сльозами,
Бо вернулись москалики
Iншими шляхами.

II

Сидить батько кiнець стола,
На руки схилився;
Не дивиться на свiт божий:
Тяжко зажурився.
Коло його стара мати
Сидить на ослонi,
За сльозами ледве-ледве
Вимовляє донi:
"Що весiлля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де свiтилки з друженьками,
Старости, бояре?
В Московщинi, доню моя!
Iди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Проклятий час-годинонька,
Що ти народилась!
Якби знала, до схiд сонця
Була б утопила...
Здалась тодi б ти гадинi,
Тепер - москалевi...
Доню моя, доню моя,
Цвiте мiй рожевий!
Як ягодку, як пташечку,
Кохала, ростила
На лишенько... Доню моя,
Що ти наробила?..
Оддячила!.. Iди ж, шукай
У Москвi свекрухи.
Не слухала моїх рiчей,
То її послухай.
Iди, доню, найди її,
Найди, привiтайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
Не вертайся, дитя моє,
З далекого краю...
А хто ж мою головоньку
Без тебе сховає?
Хто заплаче надо мною,
Як рiдна дитина?
Хто посадить на могилi
Червону калину?
Хто без тебе грiшну дуту
Поминати буде?
Доню моя, доню моя,
Дитя моє любе!
Iди од нас..."
Ледве-ледве

Поблагословила:

"Бог з тобою!" - та, як мертва,
На дiл повалилась...

Обiзвався старий батько:
"Чого ждеш, небого?"
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
"Прости менi, мiй батечку,
Що я наробила!
Прости менi, мiй голубе,
Мiй соколе милий!"
"Нехай тебе бог прощає
Та добрiї люде;
Молись богу та йди собi -
Менi легше буде".

Ледве встала, поклонилась,
Вийшла мовчки з хати;
Осталися сиротами
Старий батько й мати.
Пiшла в садок у вишневий,
Богу помолилась,
Взяла землi пiд вишнею,
На хрест почепила;
Промовила: "Не вернуся!
В далекому краю,
В чужу землю, чужi люде
Мене заховають;
А своєї ся крихотка
Надо мною ляже
Та про долю, моє горе,
Чужим людям скаже...
Не розказуй, голубонько!
Де б нi заховали,
Щоб грiшної на сiм свiтi
Люди не займали.
Ти не скажеш... ось хто скаже,
Що я його мати!
Боже ти мiй!.. лихо моє!
Де менi сховатись?
Заховаюсь, дитя моє,
Сама пiд водою,
А ти грiх мiй спокутуєш
В людях сиротою,
Безбатченком!.."


Пiшла селом,

Плаче Катерина;
На головi хустиночка,
На руках дитина.
Вийшла з села - серце млiє;
Назад подивилась,
Покивала головою
Та й заголосила.
Як тополя, .стала в полi
При битiй дорозi;
Як роса та до схiд сонця,
Покапали сльози,
За сльозами за гiркими
I свiта не бачить,
Тiлько сина пригортає,
Цiлує та плаче.
А воно, як янгелятко,
Нiчого не знає,
Маленькими ручицями
Пазухи шукає.
Сiло сонце, з-за дiброви
Небо червонiє;
Утерлася, повернулась,
Пiшла... тiлько мрiє.
В селi довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих рiчей
Нi батько, нi мати...

Отаке-то на сiм свiтi
Роблять людям люде!
Того в'яжуть, того рiжуть,
Той сам себе губить...
А за вiщо? Святий знає.
Свiт, бачся, широкий,
Та нема де прихилитись
В свiтi одиноким.
Тому доля запродала
Од краю до краю,
А другому оставила
Те, де заховають.
Де ж тi люде, де ж тi добрi,
Що серце збиралось
З ними жити, їх любити?
Пропали, пропали!

Єсть на свiтi доля,
А хто її знає?
Єсть на свiтi воля,
А хто її має?
Єсть люде на свiтi -
Срiблом-злотом сяють,
Здається, панують,
А долi не знають, -
Нi долi, нi волi!
З нудьгою та з горем
Жупан надiвають,
А плакати - сором.
Возьмiть срiбло-злото
Та будьте багатi,
А я вiзьму сльози -
Лихо виливати;
Затоплю недолю
Дрiбними сльозами,
Затопчу неволю
Босими ногами!
Тодi я веселий,
Тодi я багатий,
Як буде серденько
По волi гуляти!

III

Кричать сови, спить дiброва,
Зiроньки сiяють,
Понад шляхом, щирицею,
Ховрашки гуляють.
Спочивають добрi люде,
Що кого втомило:
Кого - щастя, кого - сльози,
Все нiчка покрила.
Всiх покрила темнiсiнька,
Як дiточок мати;
Де ж Катрусю пригорнула:
Чи в лiсi, чи в хатi?
Чи на полi пiд копою
Сина забавляє,
Чи в дiбровi з-пiд колоди
Вовка виглядає?
Бодай же вас, чорнi брови,
Нiкому не мати,
Коли за вас таке лихо
Треба одбувати!
А що дальше спiткається?
Буде лихо, буде!
Зустрiнуться жовтi пiски
I чужiї люде;
Зустрiнеться зима люта...
А той чи зустрiне,
Що пiзнає Катерину,
Привiтає сина?
З ним забула 6 чорнобрива
Шляхи, пiски, горе:
Вiн, як мати, привiтає,
Як брат, заговорить...

Побачимо, почуємо...
А поки - спочину
Та тим часом розпитаю
Шлях на Московщину.
Далекий шлях, пани-брати,
Знаю його, знаю!
Аж на серцi похолоне,
Як його згадаю.
Попомiряв i я колись -
Щоб його не мiрять!..
Розказав би про те лихо,
Та чи то ж повiрять!
"Бреше, - скажуть, - сякий-такий!
(Звичайно, не в очi),
А так тiлько псує мову
Та людей морочить".
Правда ваша, правда, люде!
Та й нащо те знати,
Що сльозами перед вами
Буду виливати?
Нащо воно? У всякого
I свого чимало...
Цур же йому!.. А тим часом
Кете лиш кресало
Та тютюну, щоб, знаєте,
Дома не журились.
А то лихо розказувать,
Щоб бридке приснилось!
Нехай його лихий вiзьме!
Лучче ж помiркую,
Де то моя Катерина
З Iвасем мандрує.

За Києвом, та за Днiпром,
Попiд темним гаєм,
Iдуть шляхом чумаченьки,
Пугача спiвають.
Iде шляхом молодиця,
Мусить бути, з прощi.
Чого ж смутна, невесела,
Заплаканi очi?
У латанiй свитиночцi,
На плечах торбина,
В руцi цiпок, а на другiй
Заснула дитина.
Зустрiлася з чумаками,
Закрила дитину,
Питається: "Люде добрi,
Де шлях в Московщину?"
"В Московщину? оцей самий.
Далеко, небого?"
"В саму Москву, Христа ради,
Дайте на дорогу!"
Бере шага , аж труситься:
Тяжко його брати!..
Та й навiщо?.. А дитина?
Вона ж його мати!
Заплакала, пiшла шляхом,
В Броварях спочила7
Та синовi за гiркого
Медяник купила.
Довго, довго, сердешная,
Все йшла та питала;
Було й таке, що пiд тином
З сином ночувала...
Бач, на що здалися карi оченята:
Щоб пiд чужим тином сльози виливать!
Отож-то дивiться та кайтесь, дiвчата,
Щоб не довелося москаля шукать,
Щоб не довелося, як Катря шукає...
Тодi не питайте, за що люде лають,
За що не пускають в хату ночувать.

Не питайте, чорнобривi,
Бо люде не знають;
Кого бог кара на свiтi,
То й вони карають...
Люде гнуться, як тi лози,
Куди вiтер вiє.
Сиротинi сонце свiтить
(Свiтить, та не грiє) -
Люде б сонце заступили,
Якби мали силу,
Щоб сиротi не свiтило,
Сльози не сушило.
А за вiщо, боже милий!
За що свiтом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хотять люде?
Щоб плакала!.. Серце моє!
Не плач, Катерино,
Не показуй людям сльози,
Терпи до загину!
А щоб личко не марнiло
З чорними бровами -
До схiд сонця в темнiм лiсi
Умийся сльозами.
Умиєшся - не побачать,
То й не засмiються;
А серденько одпочине,
Поки сльози ллються.

Отаке-то лихо, бачите, дiвчата.
Жартуючи кинув Катрусю москаль.
Недоля не бачить, з ким їй жартувати,
А люде хоч бачать, та людям не жаль:
"Нехай, - кажуть, - гине ледача дитина,
Коли не зумiла себе шанувать".
Шануйтеся ж, любi, в недобру годину,
Щоб не довелося москаля шукать.
Де ж Катруся блудить?
Попiдтинню ночувала,
Раненько вставала,
Поспiшала в Московщину;
Аж гульк - зима впала.
Свище полем заверюха,
Iде Катерина

У личаках - лихо тяжке! -
I в однiй свитинi.
Iде Катря, шкандибає;
Дивиться - щось мрiє...
Либонь, iдуть москалики...
Лихо!.. серце млiє -
Полетiла, зустрiлася,
Пита: "Чи немає
Мого Йвана чорнявого?"
А тi: "Мьi не знаєм".
I, звичайно, як москалi,
Смiються, жартують:
"Ай да баба! ай да наши!
Кого не надуют!"
Подивилась Катерина:
"I ви, бачу, люде!
Не плач, сину, моє лихо!
Що буде, то й буде.
Пiду дальше - бiльш ходила..
А може, й зустрiну;
Оддам тебе, мiй голубе,
А сама загину".

Реве, стогне хуртовина,
Котить, верне полем;
Стоїть Катря серед поля,
Дала сльозам волю.
Утомилась заверюха,
Де-де позiхає;
Ще б плакала Катерина,
Та слiз бiльш немає.
Подивилась на дитину:
Умите сльозою,
Червонiє, як квiточка
Вранцi пiд росою.
Усмiхнулась Катерина,
Тяжко усмiхнулась:
Коло серця - як гадина
Чорна повернулась.
Кругом мовчки подивилась;
Бачить - лiс чорнiє,
А пiд лiсом, край дороги,
Либонь, курiнь мрiє.
"Ходiм, сину, смеркається,
Коли пустять в хату;
А не пустять, то й надворi
Будем ночувати.
Пiд хатою заночуєм,
Сину мiй Iване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мiй синочку,
Кохайся надворi!
Собаки злi, покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть смiючися...
З псами їсти й пити...
Бiдна моя головонько!
Що менi робити?"

Сирота-собака має свою долю,
Має добре слово в свiтi сирота;
Його б'ють i лають, закують в неволю,
Та нiхто про матiр на смiх не спита,
А Йвася спитають, зараннє спитають,
Не дадуть до мови дитинi дожить.
На кого собаки на улицi лають?
Хто голий, голодний пiд тином сидить?
Хто лобуря водить? Чорнявi байстрята...
Одна його доля - чорнi бровенята,
Та й тих люде заздрi не дають носить.

IV

Попiд горою, яром, долом,
Мов тi дiди високочолi,
Дуби з гетьманщини стоять.
У яру гребля, верби в ряд,
Ставок пiд кригою в неволi
I ополонка - воду брать...
Мов покотьоло- червонiє,
Крiзь хмару - сонце зайнялось.
Надувся вiтер; як повiє -
Нема нiчого: скрiзь бiлiє...
Та тiлько лiсом загуло.

Реве, свище заверюха.
По лiсу завило;
Як те море, бiле поле
Снiгом покотилось.
Вийшов з хати карбiвничий,
Щоб лiс оглядiти,
Та де тобi! таке лихо,
Що не видно й свiта.
"Еге, бачу, яка фуга!
Цур же йому я лiсом!
Пiти в хату... Що там таке?
От їх достобiса!
Недобра їх розносила,
Мов справдi за дiлом.
Ничипоре! дивись лишень,
Якi побiлiлi!"
"Що, москалi?.. Де москалi?"
"Що ти? схаменися!"
"Де москалi, лебедики?"
"Та он, подивися".
Полетiла Катерина
I не одяглася.
"Мабуть, добре Московщина
В тямку їй далася!
Бо уночi тiлько й знає,
Що москаля кличе".
Через пеньки, заметами,
Летить, ледве дише,
Боса стала серед шляху,
Втерлась рукавами.
А москалi їй назустрiч,
Як один, верхами.
"Лихо моє! доле моя!"
До їх... коли гляне -
Попереду старший їде.
"Любий мiй Iване!
Серце моє коханеє!
Де ти так барився?"
Та до його... за стремена...
А вiн подивився,
Та шпорами коня в боки.
"Чого ж утiкаєш?
Хiба забув Катерину?
Хiба не пiзнаєш?
Подивися, мiй голубе,
Подивись на мене:
Я Катруся твоя люба.
Нащо рвеш стремена?"
А вiн коня поганяє,
Нiбито й не бачить.
"Постривай же, мiй голубе!
Дивись - я не плачу.
Ти не пiзнав мене, Йване?
Серце, подивися,
Їй же богу, я Катруся!"
"Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!"
"Боже мiй! Iване!
I ти мене покидаєш?
А ти ж присягався!"
"Возьмите прочь! Что ж вьi стали?
"Кого? мене взяти?
За що ж, скажи, мiй голубе?
Кому хоч оддати
Свою Катрю, що до тебе
В садочок ходила,
Свою Катрю, що для тебе
Сина породила?
Мiй батечку, мiй братику!
Хоч ти не цурайся!
Наймичкою тобi стану...
З другою кохайся...
З цiлим свiтом... Я забуду,
Що колись кохалась,
Що од тебе сина мала,
Покриткою стала...
Покриткою... який сором!
I за що я гину!
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Не покинеш?.. Серце моє,
Не втiкай од мене...
Я винесу тобi сина".
Кинула стремена
Та в хатину. Вертається,
Несе йому сина.
Несповита, заплакана
Сердешна дитина.
"Осьде воно, подивися!
Де ж ти? заховався?
Утiк!.. нема!.. Сина, сина
Батько одцурався!
Боже ти мiй!.. Дитя моє!
Де дiнусь з тобою?
Москалики!голубчики!

Возьмiть за собою;
Не цурайтесь, лебедики:
Воно сиротина;
Возьмiть його та оддайте
Старшому за сина,
Возьмiть його... бо покину,
Як батько покинув, -
Бодай його не кидала
Лихая година!
Грiхом тебе на свiт божий
Мати породила;
Виростай же на смiх людям! -
На шлях положила. -
Оставайся шукать батька,
А я вже шукала".
Та в лiс з шляху, як навiсна!
А дитя осталось,
Плаче бiдне... А москалям
Байдуже; минули.
Воно й добре; та на лихо
Лiсничi почули.

Бiга Катря боса лiсом,
Бiга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибiгає на возлiсся;
Кругом подивилась
Та в яр... бiжить... серед ставу
Мовчки опинилась.
"Прийми, боже, мою душу,
А ти - моє тiло!"
Шубовсть в воду!.. Попiд льодом
Геть загуркотiло.

Чорнобрива Катерина
Найшла, що шукала.
Дунув вiтер понад ставом -
I слiду не стало.

То не вiтер, то не буйний,
Що дуба ламає;
То не лихо, то не тяжке,
Що мати вмирає;
Не сироти малi дiти,
Що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава,
Могила зосталась.
Засмiються злiї люде
Малiй сиротинi;
Виллє сльози на могилу -
Серденько спочине.
А тому, тому на свiтi,
Що йому зосталось,
Кого батько i не бачив,
Мати одцуралась?
Що зосталось байстрюковi?
Хто з ним заговорить?
Нi родини, нi хатини;
Шляхи, пiски, горе...
Панське личко, чорнi брови..
Нащо? Щоб пiзнали!
Змальовала, не сховала...
Бодай полиняли!

V

Iшов кобзар до Києва
Та сiв спочивати,
Торбинками обвiшаний
Його повожатий.
Мале дитя коло його
На сонцi куняє,
А тим часом старий кобзар
I с у с а спiває.
Хто йде, їде - не минає:
Хто бублик, хто грошi;
Хто старому, а дiвчата
Шажок мiхоношi.
Задивляться чорнобровi -
I босе, i голе.
"Дала, - кажуть, - бровенята,
Та не дала долi!"
Iде шляхом до Києва
Берлин шестернею,
А в берлинi господиня
З паном i сем'єю.
Опинився против старцiв -
Курява лягає.
Побiг Iвась, бо з вiконця
Рукою махає.

Дає грошi Iвасевi,
Дивується панi.
А пан глянув... одвернувся..
Пiзнав, препоганий,
Пiзнав тiї карi очi,
Чорнi бровенята...
Пiзнав батько свого сина,
Та не хоче взяти.
Пита панi, як зоветься?
"Iвась", - "Какой милый!"
Берлин рушив, а Iвася
Курява покрила...
Полiчили, що достали,
Встали сiромахи,
Помолились на схiд сонця,
Пiшли понад шляхом.

[1838, С.-Петербург]



** КНЯЖНА **

Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволi з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сiдає,
Як у Днiпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Вiти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась, -
Аж по водi розiслала
Зеленiї вiти,
А на вiтах гойдаються
Нехрещенi дiти.
Як у полi на могилi
Вовкулак ночує,
А сич в лiсi та на стрiсi
Недолю вiщує.
Як сон-трава при долинi
Вночi розцвiтає...
А про людей... Та нехай їм.
Я їх, добрих, знаю, -
Добре знаю. Зоре моя!
Мiй друже єдиний!
I хто знає, що дiється
В нас на Українi?
А я знаю. I розкажу
Тобi й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Боговi розкажеш.

Село! I серце одпочине.
Село на нашiй Українi -
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло.
Цвiтуть сади, бiлiють хати,
А на горi стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистiї тополi,
А там i лiс, i лiс, i поле,
I синi гори за Днiпром.
Сам бог витає над селом.
Село! Село! Веселi хати!
Веселi здалека палати -
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й слiду не найшли,
Щоб i не знали, де й шукати.
В тому господньому селi,
На нашiй славнiй Українi, -
Не знаю, де вони взялись, -
Приблуда князь, була й княгиня,
Ще молодi собi були,
Жили самi. Були багатi:
Високi на горi палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горi садок,
I верби, i тополi,
I вiтряки на полi,
I долом геть собi село
Понад водою простяглось.

Колись там весело було.
Бувало, лiтом i зимою
Музика тне, вино рiкою
Гостей неситих налива...
А князь аж синiй похожає,
Та сам несмiлих наливає,
Та ще й покрикує "вiват!"
Гуляє князь, гуляють гостi;
I покотились на помостi...
А завтра знову ожива,
I знову п'є, i знов гуляє;
I так за днями день минає.
Мужицькi душi аж пищать...
Судовики благають бога...
П'яницi, знай собi, кричать:
- I патрiотi i брат убогих!
Наш славний князь! Вiват! Вiват! -
А патрiот, убогих брат...
Дочку й теличку однiмає
У мужика... I бог не знає,
А може й знає, та мовчить.

Княгиня взапертi сидить.
Її i в сiни не пускає
Убогих брат. А що ж робить?
Сама втекла i повiнчалась.
I батько й мати не пускали,
Казали: - Вгору не залазь. -
Так нi, за князя. От i князь!
От i пишайсь тепер, княгине!

Загинеш, серденько, загинеш,
Мов ряст весною уночi.
Засхнеш, не знатимеш нiчого,
Не знатимеш, як хвалять бога,
Як люди люблять живучи.
А жить так, господи, хотiлось!
Хотiлось любити
Хоч годочок, хоч часочок,
На свiт подивитись.
Не довелось... А все було,
Всього понадбала
Стара мати. Саму тебе
Мов намалювала,
Хоч молись перед тобою,
Мов перед святою...
Красо моя молодая,
Горенько з тобою!
Жить би, жить, та славить бога
I добро творити
Та божою красотою
Людей веселити.
Так же нi. А молодiї
Та карiї очi
Щоб марнiли в самотинi...
Може, бог так хоче?
Боже! Божеi Даєш волю
I розум на свiтi,
Красу даєш, серце чисте...
Та не даєш жити.
Не даєш на рай веселий,
На свiт твiй великий
Надивитись, намолитись
I заснуть навiки.

Невесело на свiтi жить,
Коли нема кого любить.
Отак i їй, однiй-єдинiй,
Ще молодiй моїй княгинi,
Красу i серце засушить
I марне згинуть в самотинi -
Аж страшно!.. А вона молилась
I жить у господа просилась,
Бо буде вже кого любить.
Вона вже матiр'ю ходила,
Уже пишалась i любила
Своє дитя. I дав дожить
Господь їй радостi на свiтi:
Узрiть його, поцiлувать
Своє єдинеє дитя
I перший крик його почути...
Ох, дiти! Дiти! Дiти!
Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали,
Сонце просiяло.
I княгиня з дитиною
Не тiєю стала.
Нiби на свiт народилась -
Гралась, веселилась...
I княжнi своїй маленькiй
Сорочечки шила.
I маленькi рукавчата
Шовком вишивала,
I купала, й колихала,
Сама й годувала.
Бо княгинi тiльки вмiють
Привести дитину,
А годувать та доглядать
Не вмiють княгинi.
А потiм оха: - Забуває
Мене мiй Поль або Фiлат! -
За що ж воно тебе згадає?
За те хiба, що привела?
А моя свою дитину
Сама доглядала.
А п'яного свого князя
I не допускала.
Мов яблучко у садочку,
Кохалась дитина.
I говорить уже стало,
I вчила княгиня
Тiльки "мамо" вимовляти,
А "тато" не вчила...
I книжечок з кунштиками
В Ромнi накупила.
Забавляла, розмовляла
I богу молитись
I азбуку по кунштиках
Заходилась вчити.
I що божий день купала,
Рано спати клала
I пилиночки на неї
Впасти не давала.
I всю нiченьку над нею
Витала, не спала.
Надивлялась, любувалась
Княжною своею...
I жениха їй єднала,
I радiла з нею,
I плакала; довгi коси
Уже розплiтала
I, лишенько, свого князя
П'яного згадала -
У мундирi. Та й закрила
Заплаканi очi.
А дитинi нiби сниться,
Мов вимовить хоче:
- Не плач, мамо, не розплiтай
Мої довгi коси:
Посiчуться... - Що день божий
Радостi приносить
Своїй матерi щасливiй
Дочка уродлива.
Мов тополя, виростає
Свiтовi на диво.
Виростає... Та недовго
Буде веселити
Свою матiр. Бог карає
Княгиню на свiтi...
А'за вiщо? Чудно людям,
Бо^люди не знають,
Чому добре умирає,
Злеє оживає?

Занедужала княгиня,
I князь схаменувся,
За бабами-знахарками
По селах метнувся.
Наїхали... Заходились.
Лiчили, лiчили...
Поки її, безталанну,
В труну положили.

Не стало на селi княгинi,
I гусла знову загули.
А сирота її в селi,
її єдиная дитина! -
Мов одiрвалось од гiллi:
Ненагодоване i босе,
Сорочечку до зносу носить.
Спеклося, бiдне, на жару.
Лопуцьки їсть, ставочки гатить
В калюжах з дiтьми у яру.
Умийся, серденько! Бо мати
Он дивиться й не пiзнає
Межи дiтьми дитя своє.
I думає: тебе не стало...
Умийся, серце, щоб пiзнала
Тебе, єдиную свою...
I господа б благословляла
За долю добрую твою.
Умилася. А добрi люди
Прибрали, в Київ одвезли
У iнститут. А там що буде,
Побачим.
Гусла загули...
Гуляє князь, гуляють гостi,
Ревуть палати на помостi,
А голод стогне на селi.
I стогне вiн, стогне по всiй Українi.
Кара господева. Тисячами гинуть
Голоднiї люди. А скирти гниють.
А пани й полову жидам продають.
Та голоду радi, та бога благають,
Щоб ще хоч годочок хлiбець не рожав.
Тодi б i в Парижi i iному краї
Наш брат хуторянин себе показав.
А бог куняє. Бо се було б диво,
Щоб чути i бачить - i не покарать.
Або вже аж надто довготерпеливий...
- Вiруйте i гиньте! - пророки гласять.
Як же його вiрить?
Заплющивши очi?
Ох, рад би я вiрить, та серце не хоче.
Минають лiта; люди гинуть,
Лютує голод в Українi,
Лютує в княжому селi.
Скирти вже княжi погнили.
А вiн байдуже, п'є, гуляє
Та жида з грiшми виглядає.
Нема жидка... Хлiба зiйшли,
Радiють люди, бога просять...
Аж ось iз Києва привозять
Княжну. Мов сонечко зiйшло
Над обiкраденим селом.
Чорнобрива, кароока,
Вилитая мати.
Тiльки смутна, невесела...
Чого б сумувати?
Або, може, вже такою
Воно й уродилось?
Або, може, молодеє
Чи не полюбило
Кого-небудь? Нi, нiкого.
Весела гуляла,
Мов ласочка з кубелечка,
На свiт виглядала
З того Києва. Аж поки
Побачила села
Знiвеченi. З того часу
Стала невесела.

Мов сизая голубонька,
Село облетiла.
У всiх була, всiх бачила,
Всi повеселiли.
Там словами привiтала,
Там нагодувала...
Що день божий обходила
Село. Помагала
Усякому. А сироти
До неї в покої
Приходили. I матiр'ю
Своєю святою
Її звали. I все село
За неї молилось...
А тимчасом жиди в селi
З грiшми появились.
Радiє князь, запродує
З половою жито
I молотить виганяє
Людей недобитих.
Змолотили, нiвроку їм,
За одну годину
I з клунею провiяли...
Князь i не спочинув,
На могорич закликає,
Та п'є, та гуляє
Аж у гаї... Бо в покоях
Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,
Срамотнi спiви. Аж лящить
Жiночий регiт. Завиває,
Реве хазяїн: - Будем пить,
Аж поки наша доня спить. -
А доня взапертi- сидить
В своєму сумному покої
I дивиться, як над горою
Червоний мiсяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
I нiби гори оживають.
Дуби з дiброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
I пугач пуга, i сова
З-пiд стрiхи в поле вилiтає,
А жаби крякають, гудуть.
Дивiтесь, очi молодiї,
Як зорi божiї встають,
Як сходить мiсяць, червонiє...
Дивiтеся, поки вас грiє,
А зорi спати не дають.
Головою молодою
На руку схилилась,
До пiвночi невесела
На зорi дивилась
Княжна моя. Дивилася...
Та й плакати стала.
Може, серце яке лихо
Тихо прошептало?
Та й байдуже. Поплакала
Трошки, усмiхнулась,
Помолилась, та й спать лягла,
I тихо заснула.
В гаю все покотом лежало -
Пляшки i гостi: де що впало,
Там i осталось. Сам не впав,
Остатню каплю допивав
Та й ту допив. Встає, не пада,
Iде в покої... Скверний гадеї
Куди ти лiзеш? Схаменись!
Не схаменувся. Ключ виймає,
Прийшов, i дверi одмикає,
I лiзе до дочки. Прокиньсь!
Прокинься, чистая! Схопись,
Убий гадюку, покусає!
Убий, i бог не покарає!
Як тая Ченчiо колись
Убила батька кардинала
I саваофа не злякалась.
Нi, не прокинулася, спить,
А бог хоч бачить, та мовчить,
Грiхам великим потурає...
Не чуть нiчого. Час минає.
А потiм крик, а потiм гвалт
I плач почули iз палат...
Почули сови. Потiм знову
Не чуть нiчого. I в той час
Скирти i клуня зайнялась,
I зорi зникли. Хоч би слово,
Хоч би де голос обiзвавсь.
Пани в гаю не ворушились,
А люди збiглись та дивились,
Як дим до неба пiдiймавсь...

Прокинулись вранцi гостi,
Аж бачать, що лихо, -
Покинули свого князя,
Та любо та тихо...
Так i ми його покинем,
Так i бог покине.
Тебе тiльки не покине
Лихая година -
Княжно моя безсталанна,
Знiвечений цвiте.
Ти ще будеш покутувать
Грiхи на сiм свiтi,
Грiхи батьковi. О доле!
Лукавая доле!
Покинь її хоть на старiсть,
Хоть на чужiм полi
На безлюддi. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,
Сама й поховаєш.

В селi не бачили й не чули,
Де вона подiлась.
Думали, на пожарищi
Небога згорiла.

Стоїть село. Невесело
На горi палати
Почорнiли. Князь хирiє,
Не здужає встати,
А пiдвести нема кому,
Нiхто й не загляне
До грiшного болящого
В будинки поганi.
Люди трохи очуняли,
Господа благають,
Щоб княжна до їх вернулась.
А її немає
I не буде вже, святої..
Де ж вона подiлась?
У Києвi пресвятому
В черницi постриглась.

Родилась на свiт жить, любить,
Сiять господньою красою,
Витать над грiшними святою
I всякому добро творить,
А сталось ось як. У черницях
Занапастилося добро...

Блукаючи по Українi,
Прибивсь якось i в Чигирин
I в монастир отой дiвочий,
Що за пiсками на болотi
У лозах самотний стоїть.
Отам менi i розказала
Стара черниця новину,
Що в монастир до їх зайшла
Княжна якась iз-за Днiпра
Позаторiк. Одпочивала
Та й богу душу оддала...
- Вона була ще молодою
I прехорошая собою.
На сонцi дуже запеклась,
Та й занедужала. Лежала
Недовго щось, седмицi з три.
I все до крихти розказала...
Менi i Ксенiї сестрi.
I вмерла в нас. I де ходила,
В яких-то праведних мiстах,
А в .нас, сердешна, опочила.
Оце її свята могила...
Ще не поставили хреста.

[Орська крiпость 1847] - [Нижнiй Новгород] 1858 лютий 24



** МАРIЯ **

Радуйся, ты бо обновила еси_
эачатыя студно._
Акафiст пресвятiй богородидi
Iнос 10.

Все упованiє моє
На тебе, мiй пресвiтлий раю,
На милосердiє твоє,
Все упованiє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всiх святих!
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу i ридаю:
Воззри, пречистая, на їх,
Отих окрадених, слiпих
Невольникiв. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! благаю!
Царице неба i землi!
Вонми їх стону i пошли
Благий конець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвiтуть убогi села,
Псалмом i тихим i веселим
Святую доленьку твою.
А нинi плач, i скорбь, i сльози
Душi убогої - убогiй
Остатню лепту подаю.

У Йосипа, у тесляра
Чи бондаря того святого,
Марiя в наймичках росла.
Рiдня була. Отож, небога,
Уже чимала пiднялась,
Росла собi та виростала
I на порi Марiя стала...
Рожевим квiтом розцвiла
В убогi й i чужiй хатинi,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу, було, i струг покине
Та й дивиться; i час мине,
А вiн i оком не мигне
I думає: - Анi родини,
Анi хатиночки нема!
Одна-однiсiнька!.. Хiба...
Ще ж смерть моя не за плечима?.. -
А та стоїть собi пiд тином
Та вовну бiлую пряде
На той бурнус йому святешний,
Або на берег поведе
Козу з козяточком сердешним
I попасти i напоїть.
Хоч i далеко, так любила ж
Вона той тихий божий став.
Широкую Тiверiаду
I рада, аж смiється, рада,
Що Йосип сидячи мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став iти! Iде, смiється,
А вiн сидить та все сидить,
За струг, сердега, не береться...
Коза нап'ється та й пасеться.
А дiвчина собi стоїть,
Неначе вкопана, пiд гаєм,
I смутно, сумно позирає
На той широкий божий став,
I мовила: - Тiверiадо!
Широкий царю озерам!
Скажи менi, моя порадо!
Якая доля вийде нам
З старим Iосифом? О доле! -
I похилилась, мов тополя
Од вiтру хилиться в яру.
- Йому я стану за дитину.
Плечми моїми молодими
Його старiї пiдопру! -
I кинула кругом очима, _
Аж iскри сипнули з очей.
А з добрих молодих плечей
Хiтон полатаний додолу
Тихенько зсунувся. Нiколи
Такої божої краси
Нiхто не узрить! Злая ж доля
Колючим терном провела,
Знущалася над красотою!
О доленько! - Понад водою
Ходою тихою пiшла.
Лопух край берега найшла,
Лопух зорвала i накрила,
Неначе бриликом, свою,
Свою головоньку смутную,
Свою головоньку святую!
I зникла в темному гаю.

О свiте наш незаходимийi
О ти, пречистая в женах!
Благоуханний сельний крине!
В яких гаях, в яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховаєшся од спеки
Огнепалимої тiї,
Що серце без огню розтопить
I без води прорве, потопить
Святiї думоньки твої?
Де ти сховаєшся? Нiде!
Огонь заклюнувся вже, годi!
Уже розжеврiвся. I шкода,
Даремне сила пропаде.
До кровi дiйде, до костi
Огонь той лютий, негасимий,
I, недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний! Все пророчить,
Тобi вже зазирає в очi
Твоє грядущеє. Не зри!
Сльозу пророчую утри!
Заквiтчай голову дiвочу
Лiлеями та тим рясним
Червоним маком. Та засни
Пiд явором у холодочку,
Поки що буде.

Увечерi, мов зоря тая,
Марiя з гаю вихожає
Заквiтчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко, високо сiяє,
Аж слiпить. Пiдняла
На той Фавор свої святiї
Очицi кроткiї Марiя
Та й усмiхнулась. Зайняла
Козу з козяточком з-пiд гаю
I заспiвала:
"Раю! раю!
Темний гаю!
Чи я, молодая,
Милий боже, в твоїм раї
Чи я погуляю,
Нагуляюсь?"
Та й замовкла.
Круг себе сумно озирнулась,
На руки козеня взяла
I веселенькая пiшла
На хутiр бондарiв убогий.
А йдучи, козеня, небога,
Нiби дитину, на руках
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
I цiлувала. Козеня,
Неначе теє кошеня,
I не пручалось, не кричало,
На лонi пестилося, гралось.
Миль зо двi любо з козеням
Трохи, трохи не танцювала -
I не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи, пiд тином,
Давненько вже свою дитину.
Зустрiв її i привiтав,
I тихо мовив: - Де ти в бога
Загаялась, моя небого?
Ходiмо в кущу, опочий
Та повечеряємо вкупi
З веселим гостем молодим:
Ходiмо, доненько. - Який?
Який ее гость? - Iз Назарета
Зайшов у нас пiдночувать.
I каже: - Божа благодать
На ветхую Єлисавету
Учора рано пролилась.
Учора, каже, привела
Дитину-сина. А Захарiй
Старий нарек його Iваном. -
Так бачиш що! - А гость роззутий,
Умитий, з кущi вихожав
В одному бiлому хiтонi,
Мов намальований, сiяв,
I став велично на порозi,
I, уклонившися, вiтав
Марiю тихо. Їй, небозi,
Аж дивно, чудно. Гость стояв
ї нiби справдi засiяв.
Марiя на його зирнула
I стрепенулась. Пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Йосипа свого старого,
А потiм гостя молодого
Просила, нiби повела,
Очима в кущу. Принесла
Води погожої з криницi
I молоко i сир козлицi
Їм на вечерю подала.
Сама ж не їла й не пила.
В куточку мовчки'прихилилась
Та дивувалася, дивилась
I слухала, як молодий
Дивочний гость той говорив.
I словеса його святiї
На серце падали Марiї,
I серце мерзло i пеклось!

- Во Iудеї не було, -
Промовив гость, - того нiколи,
Що нинi узриться! Раввi,
Раввi великого глаголи
На нивi сiються новiй!
I виростуть, i пожнемо,
I в житницю соберемо
Зерно святеє. Я месiю
Iду народу возвiстить. -
I помолилася Марiя
Перед апостолом.
Горить
Огонь тихенько на кабицi.
А Йосип праведний сидить
Та думає. Уже зiрниця
На небi ясно зайнялась.
Марiя встала та й пiшла
З глеком по воду до криницi.
I гость за нею, i в ярочку
Догнав Марiю...
Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тiверiади
Благовiстителя. I радi,
Радiсiнькi собi прийшли
Додому.
Жде його Марiя
I, ждучи, плаче, молодiї
Ланити, очi i уста
Марнiють зримо. - Ти не та,
Не та тепер, Марiє, сталаї
Цвiт зельний, наша красота! -
Промовив Йосип. - Диво сталось
З тобою, доненько моя!
Ходiм, Марiє, повiнчаймось,
А то... - Й не вимовив: - уб'ють,
На улицi. I заховаймось
В своїм оазисi. - їв путь
Марiя нашвидку збиралась,
Та тяжко плакала, ридала.

Отож вони собi iдуть:
Несе з торбиною на плечах
Нову коновочку старий:
Спродать би то, та молодiй
Купить хустиночку до речi,
Та й за повiнчання оддать.

О старче праведний, багатий!
Не од Сiона благодать.
А з тихої твоєї хати
Нам возвiстилася. Якби
Пречистiй їй не дав ти руку,
Рабами б бiднiї раби
I досi мерли би. О муко!
О тяжкая душi печаль!
Не вас менi, сердешних, жаль,
Слiпi i малiї душою,
А тих, що бачать над собою
Сокиру, молот - i кують
Кайдани новiї. Уб'ють,
Зарiжуть вас, душеубiйцi
I iз кривавої криницi
Собак напоять.
Де ж подiвсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов та подививсь
На брак той славний i преславний!
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть анi його, анi месiї.
Аж люди ждуть чогось i ждуть,
Чогось непевного. Марiє!
Ти, безталанная, чого
I ждеш i ждатимеш од бога
I од людей його? Нiчого,
Нiже апостола того
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повiнчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав,
А то б цеглиною убили, -
Якби не вкрив, не заховав!
В Єрусалимi говорили
Тихенько люди, що стяли
У городi Тiверiадi
Чи то якогось розп'яли
Провозвi стителя месiї.
- Його! - промовила Марiя,
I веселесенька пiшла
У Назарет. I вiн радiє,
Що наймичка його несла
В утробi праведную душу
За волю розп'ятого мужа.

Ото вони собi iдуть,
Прийшли додому. I живуть
Повiнчанi, та не веселi.
Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сiнях. А вона,
Пренепорочная Марiя,
Сидить собi коло вiкна,
I в поле дивиться, i шиє
Малесеньке сороченя -
Комусь то ще?
- Хазяїн дома? -
Надворi крикнуло. - Указ
Од кесаря, його самого,
Щоб ви сьогоднi, сей же час,
Ви на ревiзiю у город,
У город Вiфлеєм iшли.
I зник, пропав той тяжкий голос.
Тiльки руна в яру гула.

Марiя зараз заходилась
Пекти опрiсноки. Спекла,
В торбину мовчки положила
I мовчки за старим пiшла
У Вiфлеєм. - Святая сило!
Спаси мене, мiй боже милий! -
Тiльки й промовила. Iдуть,
Сумуючи собi обоє,
I, вбогiї, перед собою
Козу з козяточком женуть:
Бо дома нi на кого кинуть.
А може, бог пошле дитину
В дорозi; от i молоко
Сердешнiй матерi. Скотина
Iде пасучися, рядком
Iдуть за нею батько й мати
I починають розмовляти
Поволi, тихо. -Семiон
Протопресвiтер, - Йосип мовив, -
Такеє-то пророче слово
Сказав менi: -Святий закон
I Авраама i Мойсея
Возобновлять мужi єсеї.
I каже: поти не умру,
Поки месiю не узрю! -
Чи чуєш ти, моя Марiє?
Месiя прийде! - Вже прийшов,
I ми вже бачили месiю! -
Марiя мовила.
Найшов
Опрiснок Йосип у торбинi,
Дає та й каже: - На, моя дитино,
Поки що буде, укрiпись,
До Вiфлеєма не близенько;
Та й я спочину. Утомивсь. -
Та й сiли на шляху гарненько -
Полуднувать. Отож сидять,
А сонце праведне швиденько
Додолу котиться. I глядь!
Сховалося, i смеркло в полi.
I диво дивнеє! Нiколи
Нiхто не бачив i не чув
Такого дива. Аж здригнув
Святий тесляр. Мiтла з востоку
Над самим Вiфлеємом, боком,
Мiтла огненная зiйшла.
I степ i гори осiяла.
Марiя з шляху не вставала,
Марiя сина привела.
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!
I, пресвятая, неповинна,
За нас, лукавих, розп'ялась!
А недалеко край дороги
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу,
Її й дитяточко взяли
I у вертеп свiй принесли,
I чабани його убогi
Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано,
У Вiфлеємi на майданi
Зiйшовся люд i шепотить,
Що щось непевне з людьми буде
Во Iудеї. Гомонить
I тихне люд. - О люди! люди! -
Чабан якийсь бiжить, кричить.-
Пророчество Iєремiя,
Iсаiя збулось! збулось!
У нас, у пастирей, месiя
Родився вчора! - Загуло
У Вiфлеємi па майданi:
- Месiя! Iiсус! Осанна!
I люд розходивсь. Через час
Чи через два прийшов указ
I легiон з Єрусалима.
Од того Iрода. Незриме
Й нечуте сталося тодi.

Ще дiточки сповитi спали,
Ще купiль грiли матерi,
Намарне грiли: не купали
Маленьких дiточок своїх!
Ножi солдати сполоскали
В дитячiй праведнiй кровi!
Такеє-то на свiтi сталось!
Дивiтеся ж, о матерi!
Що роблять iроди царi!

Марiя навiть не ховалась
З своїм младенцем. Слава вам,
Убогим людям, чабанам.
Що привiтали, заховали
I нам спасителя спасли
Од Iрода. Нагодували,
I напоїли, i дали
Кожух i свиту на дорогу,
I, небораки, додали
Ослицю дiйну. I небогу
З її дитяточком малим
I посадили й провели
Вночi тайнйми манiвцями
На шлях Мемфiський. А мiтла,
Мiтла огненная свiтила,
Неначе сонце, i дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марiю
I народженного месiю.

Якби де на свiтi хоть раз
Цариця сiла на ослицю,
То слава б стала про царицю
I про великую ослицю
По всьому свiту. Ся ж несла
Живого iстинного бога!
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотiв у Йосипа купить,
Та здохла ти. Мабуть, дорога
Таки завадила тобi?

У Нiлi скупанеє спить
В пелюшкахдолi, пiд вербою,
Дитяточко. А мiж лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи.
А Йосип заходився хату
Iз очерету будувати,
Щоб хоч укритися вночi.
З-за Нiлу сфiнкси, мов сичi,
Страшними мертвими очима
На теє дивляться. За ними
На голому пiску стоять
По шнуру пiрамiди вряд,
Мов фараонова сторожа,
I нiби фараонам знать
Вони дають, що правда божа
Встає вже, встала на землi,
Щоб фараони стереглись.
Марiя найнялася прясти
У копта вовну. А святий
Iосиф взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малiй дитинi.
Минає рiк. Коло хатини
В повiточцi своїй малiй
Той бондар праведний, святий,
I гадки, праведний, не має,
Барило й бочку набиває
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти i не спiваєш,
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як його вчити, навести
На путь святий святого сина
I як його од зол спасти?
Од бур житейських одвести?

Ще рiк минув. Коло хатини
Коза пасеться; а дитина
I невеличке козеня
У сiнях граються. А мати
Сидить на призьбi коло хати
Та вовну з кужеля пряде.
Аж ось i сам старий iде
З цiпочком тихо попiд тином:
Носив у город шапличок
Продать. Йому медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собi ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув
Та й каже: - Доню, не журись.
Царя вже Iрода не стало.
Чогось увечерi наївсь,
Та так наївся, що й опрiгсь.
Такеє-то менi сказали.
Ходiмо, каже, у свiй гай,
У свiй маленький тихий рай!
Ходiм додомоньку, дитино.
- Ходiм, - сказала та й пiшла
На Нiл сороченята прати
В дорогу синовi. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Йосип сина забавляв,
На призьбi сидя, поки мати
На рiчцi прала тi малi
Сорочечки. А потiм в хатi
Поморщив добре постоли
Собi в дорогу. Та й знялись
До сходу сонця, по торбинi
На плечi взявши, а дитину
Удвох в колисочцi несли.

То сяк, то так прийшли додому.
Бодай не довелось нiкому
Узрiть такеє! Благодать,
Гайочок тихий серед поля, -
Одна єдиная їх доля
Отой гайочок! - i не знать,
Де вiн кохався, i хатина -
Все, все сплюндровано. В руїнi
Їм довелося ночувать.
В ярок Марiя до криницi
Швиденько кинулася. Там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрiвся гость святий. Бур'ян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криницi поросли.
Марiє! Горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свою святую силу...
Долготерпенiєм окуй,
В сльозах кривавих загартуй!..
Небога трохи не втопилась
У тiй криницi. Горе нам
Було б, iскупленим рабам!
Дитина б тая виростала
Без матерi, i ми б не знали
I досi правди на землi!
Святої волi! Схаменулась,
I тяжко-важко усмiхнулась
Та й заридала. Полились
На цямрину святiї сльози
Та й висохли. А їй, небозi,
Полегшало.
Єлисавета,
Стара вдова, у Назаретi
З малим синком своїм жила,
Таки з Iвасем. Та й була
Якась рiдня їм. Вранцi-рано
Свою дитину, безталанна,
Нагодувала, одягла
I за святим своїм пiшла
У Назарет той до вдовицi
В сусiду, в наймички проситись.

Дитяточко собi росло,
З Iвасем удовенком гралось.
Уже чимале пiдросло.
Якось вони собi гуляли
Удвох на улицi, знайшли
Двi палички та й понесли
Додому матерям на дрова.
Звичайнi дiточки! Iдуть
I веселенькi i здоровi,
Аж любо глянуть, як iдуть!
Отож воно, мале, взяло
Другую паличку у Йвася, -
Iвась у коники iгрався, -
Зробило хрестик та й несло
Додому, бачте, показати,
Що й вiн умiє майструвати.
Марiя ще за ворiтьми
Дiтей зустрiла, i зомлiла,
I трупом пала, як узрiла
Той хрестик-шибеннчку. - Злий!
Недобрий чоловiк, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце! Покинь! Покиньї -
А вiн, маленький, неповинний,
Святую шибеничку кинув
I заридав, i пролились
Ще в перший раз младенчi сльози
На лоно матернє. Небозi
Нiби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бур'ян, в садок, поцiлувала
Та коржиком погодувала,
Свiженьким коржиком. Воно ж
Попестилось собi, погралось
Та й спатоньки, мале, лягло,
Таки ж у неї на колiнах.
Отож i спить собi дитина,
Мов ангеляточко в раю.
А на єдиную свою
Та мати дивиться i плаче
Тихенько-тихо: ангел снить,
То щоб його-то не збудить.
Та й не догледiла. Неначе
Окропу капля як огонь
На його впала, i воно
Прокинулось. Швиденько сльози
Марiя втерла, смiючись;
Щоб вiн не бачив. I небозi
Не довелися одурить
Малого сина. Подивилось
I заридало. Заробила
Чи то позичила вдова
Пiвкопи тую на буквар.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в_ школу хлопця одвела,
У iєсейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала
Добру i розуму. Iвась,
Таки вдовенко, в його вдавсь,
То вдвох собi й ходили в школу
I вчились вкупочцi. Нiколи .
Анi пограється з дiтьми,
Анi побiгає. Самий,
Один-однiсiнький, бувало,
Сидить собi у бур'янi
Та клепку теше. Помагало
Святому батьковi в трудах.
Якось по сьомому годочку, -
Малий вже добре майстрував -
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь:
Який-то з його майстер буде!
Якi-то люди з його будуть!
Та взявши вiдер, кандiйок,
I батько, й мати, i воно
Пiшли на ярмарок у самий
Самiсiнький Єрусалим.
Хоч i далеко, так спродати
Дорогше можна. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять собi та продають
Добро своє. А де ж дитина?
Побiгло десь. Шукає сина
Та плаче мати. I не чуть,
Де дiлося. У синагогу
Зайшла благать благого бога,
Щоб син її найшовсь. Аж глядь!
Межи равiнами дитина,
Її хлоп'яточко, сидить
I научає, неповинне,
Як в свiтi жить, людей любить,
За правду стать! За правду згинуть!
Без правди горе! - Горе вам,
Учителi архiєреї! -
I дивувались фарисеї
I книжники його речам.
А радiсть матерi Марiї
Неiзреченная. Месiю,
Самого бога на землi
Вона вже зрiла.
Спродались,
Во храмi помолились богу
I веселенькi у дорогу
Додому рушили вночi
По холодочку.
Виростали
I вкупi вчились, ростучи,
Святiї дiточки. Пишались
Святiї тiї матерi
Своїми дiтками. Iз школи
Путем терновим розiйшлись
Обидва. Божiї глаголи,
Святую правду на землi
I прорекли, i розп'ялись
За воленьку, святую волю!

Iван пiшов собi в пустиню,
А твiй мiж люди. А за ним,
За сином праведним своїм,
I ти пiшла. В старiй хатинi
В чужiй покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пiшла тинятись попiдтинню,
Аж поки, поки не дiйшла
Аж до Голгофи. Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його дiла
Всi чула й бачила, i млiла,
I мовчки трепетно радiла,
На сина дивлячись. А вiн
Сидить, було, на Єлеонi,
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо перед ним;
Сiяє в золотiм вiсонi
Iзраїльський архiєрей!
Романський золотий плебей!
I час i два мине - не встане,
На матiр навiть не погляне
Та аж заплаче, дивлячись
На iудейськую столицю.
Й вона заплаче, iдучи
У яр по воду до криницi,
Тихесенько. I принесе
Води погожої, i вмиє
Утомленi стопи святi,
I пити дасть, i отрясе,
Одує прах з його хiтона,
Зашиє дiрочку, та знову
Пiд смокву пiде. I сидить
I дивиться, о всесвятая!
Як син тон скорбний спочиває.
Аж ось i дiтвора бiжить
Iз города. Його любили
Святiї дiточки. Слiдком
За ним по улицях ходили,
А iнодi й на Єлеон
До його бiгали, малiї.
Отож прибiгли. - О святiї!
Пренепорочнiї! - сказав,
Як узрiв дiток. Привiтав
I цiлував, благословляя,
Погрався з ними, мов маленький,
Надiв бурнус. I веселенький
З своїми дiтками пiшов
В Єрусалим на слово нове,
Понiс лукавим правди слово.
Не вняли слову! Розп'яли!
Як розпинать його вели,
Ти на розпутiї стояла
З малими дiтьми. Мужики,
Його брати, ученики,
Перелякались, повтiкали.
- Нехай iде! Нехай iде!
Отак i вас вiн поведе! -
Сказала дiтям. I упала
На землю трупом. Розп'ялась
Твоя єдиная дитина!

А ти, спочинувши пiд тином,
У Назарет отой пiшла!
Вдову давно вже поховали
В чужiй позиченiй трунi
Чужiї люди. А Iвана
Її зарiзали в тюрмi.
I Йосипа твого не стало.
I ти, як палець той, осталась
Одна-однiсiнька! Такий
Талан твiй латаний, небого!
Брати його, ученики,
Нетвердiї, душеубогi,
Катам па муку не дались, -
Сховались, потiм розiйшлись.
I ти їх мусила збирати...
Отож вони якось зiйшлись
Вночi круг тебе сумувати.
I ти, великая в женах!
I їх унинiє i страх
Розвiяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом!
Ти дух святий свiй пронесла
В їх душi вбогiї! Хвала!
I похвала тобi, Марiє!
Мужi воспрянули святiї,
По всьому свiту розiйшлись.
I iменем твойого сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов i правду рознесли
По всьому свiту. Ти ж пiд тином,
Сумуючи, у бур'янi
Умерла з голоду. Амiнь.

А потiм ченцi одягли
Тебе в порфiру. I вiнчали,
Як ту царицю... Розп'яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати;
Розтлили, кроткую! а ти...
Мов золото в тому горнилi,
В людськiй душi возобновилась,
В душi невольничiй, малiй,
В душi скорбящiй i убогiй,

[11 листопада 1859.
С.-Петербург]



** НАЙМИЧКА **

У недiлю вранцi-рано
Поле вкрилося туманом.
У туманi на могилi,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лона пригортає
Та з туманом розмовляє:
- Ой, тумане, тумане,
Мiй латаний талане!
Чому мене не сховаєш
Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому менi злої долi,
Чом вiку не збавиш?
Нi, не дави, туманочку!
Сховай тiльки в полi,
Щоб нiхто не знав, не бачив
Моєї недолi!..
Я не одна: єсть у мене
I батько i мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!!.
Дитя моє, мiй синочку,
Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину.
Чужi люди хреститимуть,
Я не буду знати,
Як i зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене! Молитимусь,
Iз самого неба
Долю виплачу сльозами
I пошлю до тебе! -

Пiшла полем, ридаючи,
В туманi ховалась
Та крiзь сльози тихесенько
Про вдову спiвала,
Як удова в Дунаєвi
Синiв поховала:
"Ой у полi могила;
Там удова ходила, -
Там ходила, гуляла,
Трути-зiлля шукала.
Трути-зiлля не найшла,
Та синiв двох привела,
В китаєчку повила
I на Дунай однесла:
- Тихий, тихий Дунай!
Моїх дiток забавляй.
Ти, жовтесенький пiсок,
Нагодуй моїх дiток!
I скупай, i сповий,
I собою укрий!"

I

Був собi дiд та баба.
З давнього давна, у гаї над ставом
Удвох собi на хуторi жили,
Як дiточок двоє,
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли,
А потiм побрали'ся,
Худоби дiждалися, -
Придбали хутiр, став i млин.
Садок у гаї розвели
I пасiку чималу -
Всього надбали.
Та дiточок у їх бiгма,
А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старiсть привiтає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає,
Хто душу спом'яне?
Хто поживе добро чесно
В добрую годину
I згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дiтей годувати
У безверхiй хатi,
А ще гiрше старiтися
У бiлих палатах,
Старiтися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дiтям
На смiх, на розтрату!

II

I дiд i баба у недiлю
На призьбi вдвох собi сидiли
Гарненько, в бiлих сорочках.
Сiяло сонце; в небесах
Анi хмариночки; та тихо
Та любо, як у раї.
Сховалося у серцi лихо, -
Як звiр у темнiм гаї.

В такiм раї чого б, бачся,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хатi?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов поворушилось?
Чи ще тiльки заклюнулось
I рай запалило?
Не знаю, що i пiсля чого
Старi сумують. Може, вже
Оце збираються до бога,
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
- А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо? - Сама не знаю!
Я все оце мiркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокi зостарiлись...
Кому понадбали
Добра сього?.. - Стривай лишень!
Чи чуєш? Щось плаче
За ворiтьми, мов дитина!
Побiжiм лиш... Бачиш -
Я вгадував, що щось буде! -
I разом схопились,
Та до ворiт... Прибiгають -
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом
Дитина сповита -
Та й не туго й новенькою
Свитиною вкрита.
Бо то мати сповивала -
I лiтом укрила
Останньою свитиною!..
Дивились, молилис
Старi мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх простягає
Манюсiнькi... i замовкло,
Неначе не плаче,
Тiльки пхика.
- А що. Насте?
Я й казав... От бачиш!
От i талан, от i доля,
I не одинокi!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач, яке, нiвроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище... -
Чудно якось
Дiється мiж нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свiчечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами -
Нема дiтей!.. Чудно якось
Дiється мiж нами!

III

Аж три пари на радощах
Кумiв назбирали
Та ввечерi й охрестили,
I Марком назвали.
Росте Марко; старi мої
Не знають, де дiти,
Де посадить, де положить
I що з ним робити.
Минає рiк. Росте Марко -
I дiйна корова
У розкошi купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, бiлолиця
Прийшла молодиця
На той хутiр благодатний
У найми проситься.

- А що ж, каже, возьмiм, Насте!
- Возьмiмо, Трохиме,
Бо ми старi, нездужаєм,
Та таки й дитина.
Хоч воно вже й пiдросло,
Та все ж таки треба
Коло його пiклуватись.
- Та воно-то треба,
Бо я й свою вже часточку
Прожив, слава богу, -
Пiдтоптався. Так що ж тепер,
Що вiзьмеш, небого?
За рiк, чи як? - А що дасте.
- Е, нi! Треба знати,
Треба, дочко, лiчить плату,
Зароблену плату.
Бо сказано: хто не лiчить,
То той i не має.
Так отак хiба, небого:
Нi ти нас не знаєш,
Нi ми тебе; а поживеш,
Роздивишся в хатi,
Та й ми тебе побачимо -
Отодi й за плату.
Чи так, дочко? - Добре, дядьку.
- Просимо ж у хату. -

Поєднались. Молодиця
Рада та весела;
Нiби з паном повiнчалась,
Закупила села!
I у хатi, i на дворi,
I коло скотини -
Увечерi, i вдосвiта;
А коло дитини -
Так i пада, нiби мати,
В будень i в недiлю
Головоньку йому змиє
Й сорочечку бiлу
Що день божий, надiває;
Грається спiває,
Робить возики; а в свято -
То й з рук не спускає.
Дивуються старi мої
Та моляться богу...
А наймичка невсипуща
Щовечiр, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко, важко плаче;
I нiхто того не чує,
Незнає й не бачить,
Опрiч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка сльозами
Його умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так його цiлує,
Сама не з'їсть i не доп'є -
Його нагодує.
Не зна Марко. Як в колисцi
Часом серед ночi
Прокинеться, ворухнеться, -
То вона вже скочить,
I укриє, й перехрестить,
Тихо заколише -
Вона чує з тiї хати,
Як дитина дише.
Вранцi Марко до наймички
Ручки простягає
I мамою невсипущу
Ганну величає...
Не зна Марко. Росте собi,
Росте, виростає.

IV

Чимало лiт перевернулось,
Води чимало утекло.
I в хутiр лихо завернуло,
I сльоз чимало принесло.
Бабусю Настю поховали
I ледве, ледве одволали
Трохима дiда. Прогуло
Прокляте лихо та й заснуло -
На хутiр знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До дiда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує
I восени не почує
Нi пiд хатою, нi в хатi, -
Кого-небудь треба сватать!
- Кого ж би тут? - старий дума
I просить поради
У наймички. А наймичка
До царiвни б рада
Слать старости: - Треба Марка
Самого спитати.
- Добре, дочко, спитаємо
Та й будемо сватать. -

Розпитали, порадились,
Та й за старостами
Пiшов Марко. Вернулися
Люди з рушниками,
З святим хлiбом обмiненим.
Панну у жупанi,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то
Диво запопали.

- Спасибi вам! - старий каже. -
Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вiнчати,
Та й весiлля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!.. -
Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу
Вхопилась руками
За одвiрок та й зомлiла.
Тихо стало в хатi;
Тiльки наймичка шептала:
- Мати... мати... мати...

V

Через тиждень молодицi
Коровай мiсили
На хуторi. Старий батько
З усiєї сили
З молодицями танцює,
Та двiр вимiтає,
Та прохожих, проїжджачих
У двiр закликає,
Та вареною частує,
На весiлля просить.
Знай бiгає - а самого
Ледве ноги носять.
Скрiзь гармидер та реготня,
В хатi i надворi.
I жолоби викотили
З нової комори.
Скрiзь порання: печуть, варять,
Вимiтають, миють...
Та все чужi. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пiшла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матiр.
- Нi, Марку! Нiяко
Менi матiр'ю сидiти:
То багатi люди,
А я наймичка... Ще й з тебе
Смiятися будуть. -
Нехай бог вам помагає!
Пiду помолюся.
Усiм святим у Києвi,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь... - Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... Заплакала
Й пiшла за ворота.

Розвернулося весiлля,
Музикам робота -
I пiдковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспiшає в Київ.
Прийшла в Київ - не спочила,
У мiщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей нестало
На молебствiє Варварi.
Носила, носила,
Кiп iз вiсiм заробила
Й Марковi купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не болiла
В Марка молодого.
I перстеник у Варвари
Невiстцi достала,
I, всiм святим поклонившись,
Додому верталась.
Вернулася. Катерина
I Марко зустрiли
За ворiтьми, ввели в хату
Й за стiл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали,
I в кiмнатi Катерина
Одпочить послала.
- За що вони мене люблять?
За що поважають?
О боже мiй милосердний,
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Нi, не догадались -
Вони добрi... - I наймичка
Тяжко заридала.

VI

Тричi крига замерзала,
Тричi розтавала,
Тричi наймичку у Київ
Катря провожала,
Так, як матiр. I в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
I молила бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хатi
Якось сумно - нiби мати
Покинула хату.

Пiсля пречистої в недiлю,
Та пiсля першої, Трохим
Старий сидiв в сорочцi бiлiй,
В брилi, на призьбi. Перед ним
З собакою онучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину i нiби йшла
До дiда в гостi. Засмiявсь
Старий i внучку привiтав,
Неначе справдi молодицю:
- А де ж ти дiла паляницю?
Чи, може, в лiсi хто одняв?
Чи попросту - забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором! Лепська мати! -
Аж зирк - i наймичка ввiйшла
На двiр. Старий побiг стрiчати
З онуками свою Ганну...
- А Марко в дорозi? -
Ганна дiда питалася.
- В дорозi ще й досi.
- А я ледве додибала
До вашої хати,
Не хотiлось на чужинi
Однiй умирати.
Коли б Марка дiждатися...
Так щось тяжко стало! -
I внучатам iз клуночка
Гостинцi виймала -
I хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Яриночцi, i червоний
З фольги образочок,
А Карповi соловейка
Та коникiв пару,
I четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катеринi. А дiдовi
Iз воску святого
Три свiчечки; а Марковi
I собi нiчого
Не принесла, не купила,
Бо грошей нестало,
А заробить не здужала.
- А ось ще осталось
Пiвбубличка! - Й по шматочку
Дiтям роздiлила.

VII

Ввiйшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полуднувать посадила.
Не пила й не їла
Стара Ганна. - Катерино!
Коли в нас недiля? -
- Пiслязавтра. - Треба буде
Акафiст найняти
Миколаєвi святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозi
Занедужав, сохрань боже! -
Й покапали сльози
З старих очей замучених,
Ледве, ледве встала
Iз-за стола. - Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащiла, не здужаю
I на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати
В чужiй теплiй хатi.
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й малосвятiє служили, -
Нi, не помагало!
Старий Трохим по надвiр'ю,
Мов убитий, ходить.
Катерина ж з болящої
I очей не зводить.
Катерина коло неї
I днює й ночує.
А тимчасом сичi вночi
Недобре вiщують -
На коморi. Болящая
Щодень, що година
Ледве чути питається:
- Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, якби я знала,
Що дiждуся, що побачу,
То ще б пiдождала.

VIII

Iде Марко з чумаками;
Iдучи спiває.
Не поспiша до господи -
Воли попасає.
Везе Марко Катеринi
Сукна дорогого,
"А батьковi шитий пояс
Шовку червоного.
А наймичцi на очiпок
Парчi золотої
I червону добру хустку
З бiлою габою.
А дiточкам черевички,
Фiг та винограду.
А всiм вкупi - червоного
Вина з Цареграду
Вiдер з троє у барилi,
I кав'яру з Дону, -
Всього везе, та не знає,
Що дiється дома.
Iде Марко, не журиться.
Прийшов - слава богу!
I ворота одчиняє,
I молиться богу...
- Чи чуєш ти, Катерино?
Бiжи зустрiчати!
Уже прийшов. Бiжи швидше,
Швидше веди в хату!..
Слава тобi, Христе боже!
Насилу дiждала! -
I "отче наш" тихо... тихо,
Мов крiзь сон, читала.

Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережанi. А Катруся
Марка оглядає.
- А де ж Ганна, Катерино?
Я пак i байдуже.
Чи не вмерла? - Нi, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходiм лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько; вона тебе,
Марку, дожидає. -

Ввiйшов Марко в малу хату
I став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
- Слава... слава богу.
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Дещо розказати. - .
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
- Марку! Подивися,
Подивися ти на мене!
Бач, як я змарнiла.
Я не Ганна, не наймичка,
Я... - Та й онiмiла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очi одкрила,
Пильно, пильно подивилась -
Сльози покотились.
- Прости мене. Я каралась
Весь вiк в чужiй хатi...
Прости мене, мiй синочку!
Я... я твоя мати. -
Та й замовкла... Зомлiв Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся... до матерi -
А мати вже спала.

[13 листопада 1845 в Переяславi] - [1860]



** НЕОФIТИ **


Сия глаголет господь: сохраните суд и сотворите правду, приблшкибося спасение мое прийти, и милость моя открыется.
Исаия. Г. 56 С. I.

М.С.Щепкину на память 24 Декабря 1857

Возлюбленику муз i грацiй!
Ждучи тебе, я тихо плачу
I думу скорбную мою
Твоїй душi передаю.

Привiтай же благодушне
Мою сиротину,
Наш великий чудотворче,
Мiй друже єдиний!
Привiтаєш, - убогая,
Сiрая, з тобою
Перепливе вона Лету;
I огнем-сльозою
Упаде колись на землю,
I притчею стане
Розпинателям народним,
Грядущим тиранам.

Давно вже я сижу в неволi,
Неначе злодiй взапертi,
На шлях дивлюся, та на поле,
Та на ворону на хрестi
На кладовищi. Бiльш нiчого
З тюрми не видно. Слава богу
Й за те, що бачу. Ще живуть,
I богу моляться, i мруть
Хрещенi люди.
Хрест високий
На кладовищi трохи збоку
Златомальований стоїть.
Не вбогий, мабуть, хтось лежить?
I намальовано: розп'ятий
За нас син божий на хрестi.
Спасибi сиротам багатим,
Що хрест поставили. А я...
Такая доленька моя!
Сижу собi та все дивлюся
На хрест високий iз тюрми.
Дивлюсь, дивлюся, помолюся -
I горе, горенько моє,
Мов нагодована дитина,
Затихне трохи. I тюрма
Неначе ширшає. Спiває
I плаче серце, оживає
I в тебе, боже, i в святих
Та праведних твоїх питає, -
Що вiн зробив їм, той святий,
Той назорей, той син єдиний
Богом iзбранної Марiї,
Що вiн зробив їм? I за що
Його, святого, мордували,
Во узи кували;
I главу його честную
Терном увiнчали?
I вивели з злодiями
На Голгофу-гору;
I повiсили мiж ними
За що? Не говорить
Нi сам сивки верхотворець,
Нi його святiї -
Помощники, поборники,
Кастрати нiмiї!

Благословенная в женах,
Святая праведная мати
Святого сина на землi!
Не дай в неволi пропадати,
Летучi лiта марне тратить.
Скорбящих радосте! Пошли,
Пошли менi святеє слово,
Святої правди голос новий!
I слово розумом святим
I оживи i просвiти!
I розкажу я людям горе,
Як тая мати рiки, море
Сльози кровавої лила,
Так, як i ти. I прийняла
В живую душу свiт незримий
Твойого розп'ятого сина!..
Ти - матер бога на землi! -
Ти сльози матерi до краю,
До каплi вилила! Ридаю,
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душi убогiй силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
I на Украйнi понеслось.
I на Українi святилось
Те слово - божеє кадило,
Кадило iстини. Амiнь.

I

Не в нашiм краю, богу милiм,
Не за гетьманiв i царiв,
А в римськiй iдольськiй землi
Се беззаконiє творилось.
Либонь, за Декiя царя?
Чи за Нерона сподаря?
Сказать запевне не зумiю.
Нехай за Нерона. Росiї
Тодi й на свiтi не було,
Як у Iталiї росло
Мале дiвча. I красотою,
Святою, чистою красою,
Як тая лiлiя, цвiло.
Дивилася на неї мати
I молодiла. I дiвчатi
Людей шукала. I найшла.
Та, помолившись Гiменею
В своїм веселiм гiнекею,
В чужий веселий одвела.
Незабаром зробилась мати
Iз доброї тiї дiвчати;
Дитину-сина привела.
Молилася своїм пенатам
I в Капiтолiй принесла
Немалi жертви. Ублагала
Капiтолiйський той сигклiт,
Щоб первенця її вiтали
Святiї iдоли. Горить
I день i нiч перед пенатом
Святий огонь. Радiє мати:
В Алкiда син її росте,
Росте... Лицяються гетери
I перед образом Венери
Лампаду свiтять.

II

Тодi вже сходила зоря
Над Вiфлеємом. Правди слово,
Святої правди i любовi
Зоря всесвiтняя зiйшла!
I мир i радiсть принесла
На землю людям. Фарисеї
I вся мерзенна Iудея
Заворушилась, заревла,
Неначе гадина в болотi.
I сина божi я во плотi
На тiй Голгофi розп'яла
Межи злодiями. I спали,
Упившись кровiю, кати,
Твоєю кровiю. А ти
Возстав од гроба, слово встало,
I слово правди понесли
По всiй невольничiй землi
Твої апостоли святiї.

III

Тодi ж ото її Алкiд,
Та ще гетери молодiї,
Та козлоногий п'яний дiд
Над самим Аппiєвим шляхом
У гаї гарно роздяглись,
Та ще гарнiше попились,
Та й поклонялися Прiапу.
Аж гульк!.. Iде святий Петро
Та, йдучи в Рим благовiстити,
Зайшов у гай води напитись
I одпочити. - Благо вам! -
Сказав апостол утомленний
I оргiю благословив.
I тихим, добрим, кротким словом
Благовiстив їм слово нове,
Любов, i правду, i добро,
Добро найкращеє на свiтi -
То братолюбiє. I ситий
I п'яний голий отой Фавн,
I син Алкiд твiй, i гетери -
Всi, всi упали до землi
Перед Петром. I повели
До себе в терми на вечерю
Того апостола...

IV

I в термах оргiя. Горять
Чертоги пурпуром i златом,
Куряться амфори. Дiвчата
Трохи не голiї стоять
Перед Кiпрi дою i в лад
Спiвають гiмн. Приуготован
Веселий пир; i полягли
На ложах гостi. Регiт! Гомiнi
Гетери гостя привели
Сивобородого. I слово
Iз уст апостола святого
Драгим єлеєм потекло.
I стихла оргiя. А жриця
Кiпрiди, оргiї цариця,
Поникла радостним челом
Перед апостолом. I встала,
I всi за нею повставали
I за апостолом пiшли
У катакомби. I єдиний
Твiй син Алкiд пiшов за ними
I за апостолом святим,
За тим учителем своїм.
А ти весела вийшла з хати
На шлях iз гаю виглядати
Свого Алкiда. Нi, нема.
Уже й не буде. Ти сама
Помолишся своїм пенатам,
Сама вечерять сядеш в хатi...
Нi, не вечерять, а ридать,
Ридать, i долю проклинать,
I сивiть, кленучи. I горе!
Умреш єси на самотi,
Мов прока жен на!

V

На хрестi
Стремглав повiсили святого
Того апостола Петра.
А неофiтiв в Сiракузи
В кайданах одвезли. I син
Алкiд, твоя дитина,
Єдиная твоя родина,
Любов єдиная твоя,
Гниє в неволi, в кайданах.
А ти, прескорбная, не знаєш,
Де вiн конає, пропадає!
Iдеш шукать його в Сибiр
Чи теє... в Скiфiю... I ти...
I чи одна ти? Божа мгiти
I заступи вас i укрий'
Нема сiм'ї, немає хати,
Немає брата, нi сестри,
Щоб незаплаканi ходили,
Не катувалися в тюрмi
Або в далекiй сторонi,
В британських, гальських легiонах
Не муштрувались! О Нероне!
Нероне лютий! Божий суд,
Правдивий, наглий, серед шляху
Тебе осудить. Припливуть
I прилетять зо всього свiта
Святiї мученики. Дiти
Святої волi. Круг одра,
Круг смертного твого предстануть
В кайданах. I... тебе простять.
Вони брати i християни.
А ти собака! людоїд!
Деспот скажений!

VI

Аж кишить
Невольника у Сiракузах
В льохах i тюрмах. А Медуза
В шинку з старцями п'яна спить.
От-от прокинеться... i потом
I кров'ю вашою, деспоти,
Похмiлля справить.
Скрiзь шукала
Дитину мати. Не найшла
I в Сiракузи поплила.
Та там уже його в кайданах
Найшла, сердешная, в тюрмi.
Не допустили й подивитись,
I мусила вона сидiть
Коло острога. Ждать i ждать,
Як бога з неба виглядать
Свойого сина: аж поки-то
Його в кайданах поженуть
Бульвар мести. А в Римi свято,
Велике свято! Тиск народу,
Зо всього царства воєводи,
Преторiани i сенат,
Жерцi i лiктори стоять
Круг Капiтолiя. I хором
Спiвають гiмн i курять дим
З кадил i амфор. I з собором
Iде сам кесар. Перед ним
Iз бронзи литую статую
Самого кесаря несуть.

VII

Непевне видумали свято
Патрицiї-аристократи
I мудрий кесарiв сенат.
Вони, бач, кесаря хвалили
На всi лади, що аж остило
Самим їм дурня вихвалять, -
То заразом, щоб доканать,
Вони на радi присудили,
Щоб просто кесаря назвать
Самим Юпiтером, та й годi.
I написали воєводам
По всьому царству: так i так.
Що кесар бог. Що бiльш од богаї
I майстровi дали кувать
Iз бронзи кесаря. До того
Так, нотабене, додали,
Що бронзовий той кесар буде
I милувать. Сердешнi люди,
Неначе в iрiй, потягли
У Рим на прощу. Приплила
Iз Сiракуз i та небога
Благати кесаря i бога.
I чи одна вона? Мiй боже!
Прийшло їх тисячi в сльозах,
Прийшло здалека.
Горе з вами!
Кого благати ви прийшли?
Кому ви сльози принесли?
Кому ви принесли з сльозами
Свою надiю? Горе з вами,
Раби незрячiї! Кого?
Кого благаєте, благiї,
Раби незрячiї, слiпiї?
Чи ж кат помилує кого?
Молiтесь боговi одному,
Молiтесь правдi на землi,
А бiльше на землi нiкому
Не поклонiтесь. Все брехня -
Попи й царi...

VIII

Перед Нероном,
Перед Юпiтером новим,
Молились вчора сенатори
I всi патрицiї; i вчора
Лилася божа благодать.
Кому чи чином, чи грошима,
Кому аренду Палестiну,
Байстрятам дещо. А кому
Самi благоволили дать
Свою пiдложницю в супруги,
Хоча й пiдтоптану. Нiчого,
Аби з-пiд кесаря. А в кого
Сестру благоволили взять
У свiй гарем. I се нiчого:
На те вiн бог, а ми пiд бога
Себе повиннi пiдкладать,
Не тiльки сестер.
Преторiани помолились,
Преторiанам дав указ,
Щоб все, що хочуть, те й робили,
А ми помилуємо вас.
I ви, плебеї-гречкосiї,
I ви молилися, та вас
Нiхто не милує. Не вмiють
Вас i помилувать гаразд!



На третiй день уже пустили
Молитися за християн.
I ти приходила, молилась,
I милосердий iстукан
Звелiв везти iз Сiракузи
У Рим в кайданах християн.
I рада ти i весела,
Кумировi знову
Помолилась. А кумир той,
Юпiтер той новий,
Ось побач, якеє свято
Буде завдавати
В Колiзеї. А тимчасом
Iди зустрiчати
Свого сина. Та не дуже
Радiй лиш, небого.
Ще не знаєш ти нового
Ласкавого бога.
А поки що, з матерями
Алкiдова мати
Пiшла його зустрiнути,
Святих привiтати
На березi. Пiшла єси,
Трохи не спiваєш
Та кесаря Юпiтера
Хвалиш-вихваляєш:
- От Юпiтер, так Юпiтер!
Не жаль i назвати
Юпiтером. А я, дурна,
Ходила благати
У Афiни Юпiтера.
Дурна, бiльш нiчого! -
I нищечком помолилась
Кесаревi-богу.
Та й пiшла понад болотом,
На Тiбр поглядає.
А по Тiбру iз-за гаю
Байдак випливає,
Чи галера. На галерi
Везуть твого сина
З неофiтами в кайданах.
А твоя дитина
Ще й до щогли прикована -
Не неофiт новий,
А апостол великого
Христового слова.
Отакий-то вiн. Чи чуєш,
У путах спiває
Твiй мученик:

"Псалом новий госнодевi
I новую славу
Воспоєм честним собором,
Серцем нелукавим.
Во псалтирi i тимпанi
Воспоєм благая,
Яко бог кара неправих,
Правим помагає.
Преподобнiї во славi
I на тихих ложах
Радуються, славословить,
Хвалять iм'я боже.
I мечi в руках їх добрi,
Острi обоюду,
На отмщенiє язикам
I в науку людям.
Окують царей неситих
В залiзнiї пута
I їх, славних, оковами
Ручними скрутять.
I осудять неправедних
Судом своїм правим,
I вовiки стане слава,
Преподобним слава".

Х

А ти на березi стояла,
Неначе темная скала.
Не слухала i не ридала,
А "алiлуя" подала
За матерями християнам.
Мов дзвони, загули кайдани
На неофiтах. А твiй син,
Єдиний твiй! апостол новий,
Перехрестившись, возгласив:

- Молiтесь, братiя! Молiтесь
За ката лютого. Його
В своїх молитвах пом'янiте.
Перед гординею його,
Брати мої, не поклонiтесь.
Молитва боговi. А вiн
Нехай лютує на землi,
Нехай пророка побиває,
Нехай усiх нас розпинає.
Уже внучата зачались,
I виростуть вони колись, -
Не месники внучата тiї,
Христовi воїни святiї!
I без огня i без ножа
Стратеги божiї воспрянуть.
I тьми i тисячi поганих
Перед святими побiжать.
Молiтесь, братiя. - Молились,
Молилися перед хрестом
Закутi в пута неофiти,
Молились радостно. Хвала!
Хвала вам, душi молодiї!
Хвала вам, лицарi святiї!
Вовiки-вiки похвала!

XI

I в Рим галера приплила.
Минає тиждень. П'яний кесар,
Постригши сам себе в Зевеса,
Завдав Зевесу юбiлей.
Ликує Рим. Перед кумира
•Везуть возами ладан, мiрро,
Женуть гуртами християн
У Колiзей. Мов у рiзницi,
Кров потекла. Ликує Рим!
I гладiатор i патрицiй,
Обидва п'янi. Кров i дим
Їх упоїв. Руїну слави
Рим пропиває. Тризну править
По Сцiпiонах. Лютуй! лютуй,
Мерзенний старче! Розкошуй
В своїх гаремах! Iз-за моря
Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим
Тебе уб'ють. Ножем тупим
Тебе зарiжуть, мов собаку,
Уб'ють обухом.

XII

Другий день
Реве арена. На аренi
Лiдiйський золотий пiсок
Покрився пурпуром червоним,
В болото кровi замiсивсь.
А сiракузьких назореїв
Ще не було у Колiзеї.
На третiй день i їх в кайданах
Сторожа з голими мечами
Гуртом в рiзницю привела.
Арена звiром заревла.
А син твiй гордо на арену,
Псалом спiваючи, ступив.
I п'яний кесар, мов скажений,
Зареготавсь. I леопард
Iз льоху вискочив на сцену,
Ступив, зирнув... I полилась
Святая кров. По Колiзеї
Ревучим громом пронеслась
I стихла буря. Де ж була?
Де ти сховалась? Чом на його,
На кесаря свого святого,
Не кинулась? Бо стерегли,
Кругом в три лави оступили
Зевеса лiктори. За ним,
Твоїм Юпiтером святим,
Залiзну браму зачинили.
А ти осталася одна,
Одна-однiсiнька надворi.
I що ти зможеш? - Горе! Горе!
О горе лютеє моє!
Моя ти доленько! Без його
Що я робитиму? До кого
Я прихилюся?.. - I небога
Кругом зирнула, i о мур,
Об мур старою головою
Ударилась, i трупом пала
Пiд саму браму.

ХIII

З позорища увечерi
У терми сховався
Святий кесар з лiкторами.
Колiзей остався
Без кесаря i без римлян
I нiби заплакав
Одинокий. Мов гора та,
На полi чорнiє
Колiзей той серед Риму.
Тихо, тихо вiє
Iз-за Тiбра, iз Альбано
Вiтер понад Римом.
А над чорним Колiзеєм,
Нiби iз-за диму,
Пливе мiсяць круглолиций.
I мир первозданний
Одпочив на лонi ночi.
Тiльки ми, Адаме,
Твої чада преступнiї,
Не одпочиваєм
До самої домовини
У проспанiм раї.
Гриземося, мов собаки
За маслак смердячий,
Та тебе ще зневажаєм,
Праотче ледачий!

XIV

Трохи одпочила
Стара мати недобита.
Живущую силу
Сила ночi оживила.
Встала, походила
Коло замкнутої брами
Та щось шепотала.
Чи не кесаря святого
Нишком проклинала?
А може й так. Тихесенько
До брами пiдкралась,
Послухала, усмiхнулась
I щось прошептала,
Якесь слово. I нищечком
Коло брами сiла
Й зажурилась. Незабаром
Брама одчинилась.
I на возах, на колесницях,
Iз Колiзея, iз рiзницi,
Святiї вивезли тiла
I повезли на Тiбр. Тiлами
Святих убитих годували
Для царського-таки стола
У Тiбрi рибу. Встала мати,
Кругом оглянулась, взялась
За биту голову руками
I тихо, мовчки за возами
Марою чорною пiшла
На Тiбр. А скiфи сiроокi,
Погоничi, рабiв раби,
Подумали - сестра Морока
Iз пекла вийшла провожать
У пекло римлян. Поскидали
У воду трупи, та й назад
З возами скiфи повертали.
I ти осталася одна
На березi. I ти дивилась,
Як розстилалися, стелились
Круги широкiї над ним,
Над сином праведним твоїм!
Дивилась, поки не осталось
Живого слiду на водi.
I усмiхнулася тодi,
I тяжко, страшно заридала,
I помолилась в перший раз
За нас розп'ятому. I спас
Тебе розп'ятий син Марiї.
I ти слова його живiї
В живую душу прийняла.
I на торжища i в чертоги
Живого iстинного бога
Ти слово правди понесла.

1857 8 грудня Нижнiй Новгород



** СОТНИК **

(В рукопису Шевченка поема ця не має назви)

У Оглавi... Чи по знаку
Кому цей Оглав бiлохатий?
Троха лиш? Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить смiху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так, як Борисполь,
I досi ще стоїть любенько
Рядок на вигонi тополь,
Неначе з Оглава дiвчата
Ватагу вийшли виглядати
Та й стали. Буде вже давно -
Отут бувало iз-за тину
Вилась квасоля по тичинi,
I з оболонками вiкно
В садочок лiтом одчинялось.
I хата, бачите, була
За тином, сотникова хата.
А сотник був собi багатий,
То в його, знаєте, росло
На божiй харчi за дитину
Чиєсь байстря. А може й так
Узяв собi старий козак
Чию сирiтку за дитину
Та й доглядає в затишку,
Як квiточку, чужу дочку.
А сина (сотник був жонатий.
Та жiнка вмерла), сина дав
У бурсу в Київ обучатись,
А сам Настусю пiджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собi зробитися рiднею;
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нiкому,
То ще й не радився нi з ким,
А тiльки сам собi гадає...
А жiночки... лихий їх знає!
Уже смiялися над ним!
Вони цю страву носом чують.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сидить сотник на причiлку
Та думку гадає,
А Настуся по садочку
Пташкою лiтає.
То посидить коло його,
Руку поцiлує,
То усами страшенними
Сивими пустує, -
Ну, звичайне, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того:
Iншого якогось,
Грiховного пестування
Старе тiло просить!..
I пальцями старий сотник
Настусинi коси,
Мов двi гадини великi,
Докупи сплiтає,
То розплете та круг шиї
Тричi обмотає!..
А вона, моя голубка,
Нiчого не знає.
Мов кошеня на припiчку
З старим котом грає...
_
Сотник_

Та одчепись, божевiльна..
Дивись лишень: коси
Мов русалка розтрiпала...
А чому ти й досi
Нiколи не вплетеш кiсники,
Отi, що тiтка привезла?..

Настуся_

Якби пустили на музики,
То я б кiсники заплела,
Надiла б жовтi черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквiтчала б барвiнком коси...

Сотник_

Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька: де б же ти взяла
Того барвiнку заквiтчатись?
_
Настуся_

А коло тину! там такий
Порiс зелений, та хрещатий,
Та синiй! Синiй-голубий
Зацвiв...

Сотник_

Не будеш дiвувати!

Настуся_

А що ж, умру хiба?
_
Сотник_

Ба нi!
А снилось восени менi,
Тодi, як щепи ми щепили, -
Як приймуться... менi приснилось...
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш замiж.

Настуся_
Схаменись!!
I щепи вашi поламаю...

Сотник_

I як барвiнок зацвiте...

Настуся_

То я й барвiнок позриваю.

Сотник_

А од весiлля не втечеш!
_
Настуся_

Ба нi, втечу, та ще й заплачу!
(Плаче)_

Сотник_

Дурна ти, Насте, як я бачу:
I посмiяться не даси...
Хiба не бачиш, я жартую.
Пiди лиш скрипку принеси
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю...
_
Настуся_

Добре, тату...
(I веселенька шасть у хату.)

Сотник_

Нi, трохи треба пiдождать.
Воно б то так! Та от що, брате:
Лiта не ждуть! лiта летять!
А думка проклята марою
До серця так i приросла...
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?

Настуся_

Е, нi! стривайте! Цур не грать,
А то не буду й танцювать, -
Поки барвiнку не нарву
Та не заквiтчаюсь. Я зараз!
_
(Iде недалечка, рве барвiнок, квiтчається i спiває._
А сотник, налагоджує скрипку)_

Сотник_

Отже одна вже й увiрвалась.
Стривай, i другу увiрву...

Настуся_
_
(вертається заквiтчана спiваючи)_

"Якби менi крила, крила
Соколинiї,
Полетiла б я за милим,
За дружиною.
Полетiла б у дiброву,
У зелений гай,
Полетiла б, чорноброва,
За тихий Дунай".
(Тим часом,як вона спiває, у садочок входить молодий хлопець в солом'яному брилi,в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима i з нагаєм)_

Петро_

З тим днем, що сьогоднi! Боже помагай!

Настуся_

Тату! тату! Петро! Петро iз Києва прийшов!
_
Сотник_

А, видом видати, слихом слихати! Чи по волi, чи по неволi?
_
Петро_

По волi, тату, та ще й богословом.
_
Сотник_
Ов!

Настуся_

Богословом?! Аж страшно!

Сотник_

Дурна, чого ти боїшся!
_
(Пiдходить до сина, хрестить його i цiлує)_

Боже тебе благослови, моя дитино! Настусю! Поведи його в покої та нагодуй, бо вiн ще, може, й не обiдав.
_
Петро_

Та таки йтак

(Iде в свiтлицю з Настусею)_

Сотник_
_
(сам)_
I._ дарував же менi бог
Таке дитя, такого сина!
I богослов уже. Причина,
Причина мудрая. (Задумується)_
Чого?
Чого я_ думаю? У попи,
А_ як не схоче, то на Сiч.
I там не згине вражий хлопець.
Iти лиш в хату... От ще рiч:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдикiв не бив,
Щоб вiн гуляючи навчив
Настусю заповiдь, - щоб знову
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повiнчає
Отець Хома... Пiти сказать,
А то забуду...
_
(Iде в хату)_

Жить би, жить, хвалити бога,
Кохатися в дiтях,
Так же нi: самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такiй дитинi!
Схаменися, не женися:
I вона загине,
I сам сивим посмiшищем
Будеш в своїй хатi,
Будеш сам оте весiлля
Повiк проклинати,
Будеш плакать, i нiкому
Тi сльози старечi
Буде втерти. Не женися!
I гич не до речi!
Дивися: рай кругом тебе,
I дiти, як квiти,
За що ж ти їх, молоденькi,
Думаєш убити?..
Нi, старий мiй чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповiдi вчиться.
Он дивiться: у садочок
Вийшли погуляти -
Удвох собi похожають,
Мов тi голуб'ята.
А старого нема дома,
То їм - своя воля
Награтися. Дивiтеся:
Там коло тополi
Стали собi та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святiї
Дивляться на бога,
Як вони одно на друге.
I Петрусь питає:

Петро_

Чом же ти оце, Настусю,
Справдi не читаєш?

Настуся_

Ахiба я школяр, чи що? Не хочу, та й годi.

Петро_

Хоч одну невеличку заповiдь сьогоднi вивчи, хоч п'яту!

Настуся_
I п'ятої, i шостої, нiякої не хочу.

Петро_

То пiп i не вiнчатиме нiколи, як не вмiтимеш!

Настуся_

Байдуже,нехай собi не вiнчає.

Петро_

Азо мною?

Настуся_

I з тобою нехай собi... Е, нi, нехай повiнчає!..

Петро_

Та читай же, а то...

Настуся_

А то що ти зробиш?

Петро_

Поцiлую. Ось побачиш!

Настуся_

Хоч як хочеш цiлуй собi, а я таки не читатиму!

Петро_
_
(цiлує її i примовляв)_

Оце тобi раз! Оце тобi два!
_
(А сотник виглядає з-за тину i входить в хату, не давши знаку)_

Настуся
_
(пручається)_

Годi-бо вже, годi! Незабаром батько прийде-треба справдi читать.

Петро_

А! Тепер i читать!
_
Сотник_
_
(виходить_ з хати)_

Дiти! Годi вже вам учиться! Чи не час обiдать?
_
(Петро i Настуся мовчки iдуть у хату)_

Сотник_
_
(сам)_

Навчилась, нiчого сказать!
Оце дитина! Нi, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцiлує,
Й читать не хоче! А бурсак!
Собачин сину, знаєш смак!
Ось я тебе попомуштрую
Не так, як в бурсi!.. Помелом!
Щоб духу в хатi не було!
Великий свiт наш, не загинеш!
Дивися, пся ного личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде! Добре, свату!
Якi-то стали люди злi!..
А що то дiється у хатi?
Там знову, знать, мої малi
Читають... Треба розiгнати.

Отакi батьки на свiтi -
Нащо вони дiтям?
На наругу перед богом.
А шануйте, чтiте,
Поважайте його, дiти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий! Добре отим
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батькiв,
То й не согрiшають.

Настуся_
_
(вибiгає заплакана з хати)_

Не дає i пообiдать,
В Київ проганяє.
А боже мiй милостивий,
Що менi робити?
Помандрую!
_
(Дивиться в хату)_

Замiрився!
Ух! який сердитий!
Та не вдарить... А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночi помандрую...
А вiдьма злякає?!
Нi, не зляка.
_
(Загляда знову)_

Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину i бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!.. Увечерi?..
За царину?.. Буду!
Раньше буду! Ось на, лови!
_
(Кидає через тин цвiток)_

Чуєш! Дожидайся ж!
_
(Виходить сотник. Настуся спiває)_

"Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не пiду, не сподiвайся".

Сотник_

А їй байдуже! Мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Адже ж Петруся вже немає.

Настуся_

Дивiтеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль...
_
Сотник_

Менi байдуже.

Настуся_
А менi
Ще й байдужiше, - вiн не мiй;
А я вже заповiдi знаю
Усi до одної!

Сотник_

Усi?
Настуся
Нехай хоч зараз сповiдає
Отець Хома ваш голосний!

Сотник_

А повiнчаємось в недiлю?

Настуся_

Авжеж! Так ми ще не говiли;
Як одговiємось - тодi.

Сотник_
_
(цiлує її)_

Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягiдко!..
_
(Танцює i приговорює)_
"У горох
Вчотирьох
Уночi ходила.
Уночi
Ходячи,
Намисто згубила".

Настуся_
Та годi вам уже з тим намистом. Iшли б швидше до отцяХоми та порадилися, от що!

Сотник_

Правда, правда, моя квiточко! Побiжу ж я швиденько,а ти тут, моя любко, погуляй собi тихенько! Та заквiтчайся! Та не жди мене, бо бути має, що я остануся i на вечерню. (Цiлує її i йде)._

Настуся_

Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь,
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
Обнiмемось, поцiлуємось, поберемося за рученьки,та й пiдем удвох собi аж у Київ. Треба заквiтчаться, - може, в останнiй
раз. бо вiн казав, що у Броварях i повiнчаємося.

(Квiтчається i спiває)_

"Ой пiду я не берегом-лугом,
Зустрiнуся з несуженим другом.
Здоров, здоров, несужений друже!
Любилися ми з тобою дуже.
Любилися, та не побралися,
Тiльки жалю серцю набралися".
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побiжу лиш швидше.
Оставайтеся здоровi, мої високiї тополi i хрещатий мiй барвiночку!
_
(Виходить)_

Iде додому уночi
П'яненький сотник, а йдучи
Собi, веселий, розмовляє:
- Нехай i наших люди знають!
Нехай i сивий i горбатий,
А ми!.. хе! хе! А ми жонатi!
А ми!.. - Насилу влiз у хату
Та й лiг собi тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить
Та сорома не наробить.
Уже й "достойно" оддзвонили,
Уже додому люди йдуть, -
Не йде Настусенька, не чуть.
Насилу сотника збудили
Та розказали: так i так!
Перехрестився неборак,
Коня найкращого сiдлає
I скаче в Київ. - В Броварях,
Уже повiнчана, гуляє
Його Настуся молода!
Вернувся сотник мiй додому,
Три днi, три ночi не вставав,
Нiкому й слова не сказав
I не пожалувавсь нiкому.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Турбується, заробляє,
А того не знає,
Що на старiсть одурiє
I все занехаїть.
Отак тепер i з сотником
З дурним моїм сталось:
Розiгнав дiтей по свiту,
А добро осталось,
Немає з ким подiлити.
Довелось самому
Розкидати, розточити,
I добра нiкому
Не зробити нi на шеляг,
I притчею стати
Добрим людям, i охати
У холоднiй хатi
Пiд кожухом, i нiкому
Хату затопити
I вимести... По смiтнику
Ходити, нудити,
Поки пугач над стрiхою
В вiкно не завиє,
А наймичка холодного
Трупу не накриє
Кожушиною старою,
А ключ од комори
Iз-за пояса украде...

Отаке-то горе
Iз сотником оце сталось.
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на городi
Не осталося нiчого -
Свинi та телята
Уже бродять... А барвiнок!
Барвiнок хрещатий!
Притоптаний, коло тину
Засихає, в'яне!
А сам сотник у кожусi,
Одутлий, поганий,
Коло клунi похожає.
I стоги не вкритi,
I покої не мазанi,
I сволок не митий,
I челядi нема дома,
Й худоби немає...
А наймичка задрипана,
Та й та помикає
Старим паном... Так i треба:
Не розганяй дiток,
Сивий дурню! Недовго жив
На свiй заробiток
П'яний сотник. Ще минуло
Лiто коло свiта,
А восени на улицi
Сотника убито!
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи?
Байдуже кому питати.
Забрали й онучi
Добрi люди, а самого
Гарно поховали
У левадi. I хрестика
Над ним не вкопали.
Аж жаль його: був багатий,
I рiдня i дiти
Єсть у його, а нiкому
Хрест постановити.
Умер сотник, i покої
Згнили, повалялись,
Все пропало, погинуло.
Тiльки i осталось,
Що тополi на вигонi -
Стоять, мов дiвчата
Вийшли з Оглава ватагу
З поля виглядати.

[Кос-Арал 1849]



** ВIДЬМА **

Молюся, знову уповаю,
I знову сльози виливаю,
I думу тяжкую мою
Нiмим стiнам передаю.
Озовiтеся ж, заплачте,
Нiмiї, зо мною
Над неправдою людською,
Над долею злою.
Озовiтесь? А за вами,
Може, озоветься
Безталання невсипуще
I нам усмiхнеться.
Поєднає з недолею
I з людьми i скаже
Спасибi нам. Помолиться
Й тихо спати ляже.
I примиренному присняться
I люди добрi, i любов,
I все добро. I встане вранцi
Веселий i забуде знов
Свою недолю. I в неволi
Познає рай, познає волю
I всетворящую любов.

Коло осiннього Миколи,
Обiдранi, трохи не голi,
Бендерським шляхом уночi
Iшли цигани. А йдучи -
Звичайне, вольниє - спiвали.
Iшли, iшли, а потiм стали.
Шатро край шляху розп'яли,
Огонь чималий розвели
I кругом його посiдали.
Хто з шашликом, а хто i так -
Зате вiн вольний, як козак
Колись-то був. Сидять, куняють,
А за шатром в степу спiває,
Неначе п'яна з приданок:
Додому йдучи, молодиця:

"Ой у новiй хатi
Полягали спати,
Молодiй приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор оженився,
Батько утопився.
I... гу..."

Цигани слухають, смiються:

- I де тi люди тут возьмуться?
Оце, мабуть, iз-за Днiстра,
Бо тут все степ... Мара! Мара! -
Цигани крикнули, схопились.
А перед ними опинилось
Те, що спiвало. Жаль i страх!
В свитинi латанiй дрижала
Якась людина. На ногах
I на руках повиступала
Од стужi кров; аж струпом стала.
I довгi коси в реп'яхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потiм сiла
Коло огню i руки грiла
На самiм полум'ї. - Ну, так!
Оженився неборак! -
Сама собi вона шептала
I тяжко, страшно усмiхалась.
Що се таке? Се не мара.
Моя се мати i сестра,
Моя се вiдьма, щоб ви знали.

Цигани.
А вiдкiля ти, молодице?

Вiдьма
Хто, я?
(спiває)_

"Як була я молодиця,
Цiлували мене в лице,
А як стала стара баба,
Цiлували б, була б рада"

Циган.
Спiвуча, нiчого сказать.
Якби собi таку достать,
Та ще й з медведем...

Вiдьма.
Я спiваю.
Чи то сижу, чи то гуляю,
Все спiваю, все спiваю,
Уже забула говорить...
А перше добре говорила.

Циган_

Де ж ти була, що заблудила?

Вiдьма_

Хто, я? чи ти?

(шепче)_

Цить лишень, цить.
Он, бач, зо мною пан лежить.
Огонь погас, а мiсяць сходить,
В яру пасеться вовкулак...

(усмiхнувшись)_

Я в приданках була, впилася,
I молода не придалася...
А все то проклятi пани
З дiвчатами такеє дiють...
Ще треба другу одружить.
Пiду, без мене не зумiють
I в домовину положить...

Цигани_

Не йди, небого, будь ти з нами!
У нас, їй-богу, добре жить.

Вiдьма_

А дiти єсть у вас?

Цигани_

Немає.

Вiдьма_

Кого ж годуєте єсте?
Кого ви спати кладете?
Кого колишете вночi?
Лягаючи i встаючи,
За кого молитесь? Ох, дiти!
I все дiти! I все дiти!
Не знаю, де од їх подiтись.
Де не пiду, й вони за мною,
Вони з'їдять мене колись...

Цигани_

Не плач, небого, не журись.
У нас дiтей нема й заводу.

Вiдьма_

Хоч з гори та в воду.

I вiдьма тяжко заридала.
Цигани мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав,
Вона ж не спала, не журилась.
Сидiла, ноги устромила
В гарячий попiл. Виступав
Щербатий мiсяць з-за могили
I на шатро мов позирав,
Аж поки хмари заступили.

Чом не спиться багатому
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому
Сиротi старому?
Один дума, як би його
Достроїть палати.
Другий дума, як би його
На подзвiн придбати.
Один старий одпочине
В пишнiй домовинi.
Другий старий i так собi
Де-небудь пiд тином.
I обидва спочивають
I гадки не мають.
Убогого не згадують,
А того ще й лають.

Коло огню старий циган
З люлькою куняє.
Позирає на приблуду
Й на подзвiн не дбає.

Циган_

Чому не ляжеш, не спочинеш?
Зiрниця сходить, подивись

Вiдьма_

Дивилась я - вже ти дивись.

Циган_

Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.

Вiдьма_

Не просплюсь.
Я вже нiколи не просплюсь.
Отак де-небудь i загину
У бур'янi...

(спiває тихо)_

"Гаю, гаю, темi лй гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у гаї погуляю,
В Дунаю скупаюсь.
В зеленому баговиннi
Трохи одпочину...
Та, може, ще хоч калiку
Приведу дитину..."
Дарма! аби собi ходило
Та вмiло матiр проклинать.
А он, чи бачиш, на могилi
Очима лупа кошеня?
Iди до мене. Кицю, кицю...
Не йде, прокляте бiсеня!
А то дала б тобi напиться
З моєї чистої криницi...

(приспiвує)_

"Стоїть кутя на покутi,
А в запiчку дiти.
Наплодила, наводила,
Та нема де дiти:
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидовi на кров продать,
А грошi пропити?"
Що, добре нашi завдають?
Сiдай лиш ближченько, отут.
Ото-то й то! А ти не знаєш...
Що я в Волощинi була.
Я розкажу, як нагадаю.
Близнят в Бендерах привела,
У бiлих Яссах колихала,
У Дунаєвi купала,
В Туреччинi сповила
Та додому однесла -
Аж у Київ. Та вже дома,
Без кадила, без кропила,
За три шаги охрестила,
А три шаги пропила.
Упилася, упилась!
I досi п'яна!..
I вже нiколи не просплюся.
Бо я вже й бога не боюся
I не соромлюся людей.
Коли б менi отих дiтей
Найти де-небудь! Ти не знаєш,
Чи є в Туреччинi война?

Циган_

Була колись, - тепер нема.
Умер найстарший старшина.

Вiдьма_

А я думала, що й досi...
Аж уже немає.
Слухай лишень, скажу тобi,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Iвана.
Дочку свою Наталоньку...
Та шукаю пана,
Того Iрода, що, знаєш?..
Стривай, нагадала.
Як була я молодою -
I гадки не мала,
По садочку похожала,
Квiтчалась, пишалась.
А вiн мене i набачив,
Iрод!.. I не снилось,
Що я була крепачкою,
А то б утопилась, -
Було б легше. От набачив,
Та й бере в покої,
I стриже, неначе хлопця,
I в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми. Стояли
З москалями на кватирях.
А москалi за Дунаєм
Турка воювали.
Тут дав бог менi близнята
Якраз протав спаса.
А вiн мене i покинув.
Не вступив i в хату,
На дiтей своїх не глянув,
Луципер проклятий!
Пiшов собi з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Україну
Степами, тернами,
Острижена. Та й байдуже.
У селах питала
Шлях у Київ. I що з мене
Люди насмiялись...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою країну
Придибала. Одпочила.
Вечора дiждалась,
Та й у село. Хотiлось, бач,
Щоб люди не знали.
От я крадусь попiдтинню
До своєї хати.
В хатi темно, нема дома,
Лбо вже лiг спати
Мiй батечко одинокий.
Я ледве ступаю:
Вхожу в хату. Аж щось стогне,
Нiби умирає, -
То мiй батько. I нiкому
Нi перехрестити,
Нi рук скласти. О проклятi,
Лукавiї дiти,
Що ви дiєте на свiтi!..
Я перелякалась,
Хата пусткою смердiла...
От я заховала
Близнят своїх у коморi,
Вбiгаю у хату,
А вiн уже ледве дише.
Я до його. - Тату!
Мiй таточку! це я прийшла. -
За руки хватаю.
- Це я, - кажу. А вiн менi
Шепче: - Я прощаю.
Я прощаю. - Тiльки й чула.
Здається, я впала.
I заснула. Якби була
Довiку проспала!
Опiвночi прокинулась:
Як у ямi, в хатi.
А за руку батько давить.
- Тату! - кричу. - Тату! -
А вiн уже так як крига...
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Якби таку суку
Тобi дочку. Що б зробив?

Циган
Їй-богу, не знаю.

Вiдьма
Та мовчи вже, бо забуду.
Потiм не згадаю.
Дiтей, бачся, годувала
Та в засiк ховала.
Та очiпок, се вже вранцi,
Клоччям вимощала,
Щоб не знать було, що стрига"
Прибралась, ходила,
Поки люди домовину
Надворi робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
I одна я, як билина
На полi, осталась
На сiм свiтi... Були дiти -
I тих не осталось.
"Через яр ходила
Та воду носила,
Коровай сама бгала,
Дочку оддавала,
Сина оженила...
I... гу..."

Циган.
Не скигли, бо ти всiх побудиш.

Вiдьма.
Хiба я скиглю, навiсний?

Циган.
Та добре, добре. Що дальш буде?
Розказуй дальше.

Вiдьма.
Що даси?
Навариш завтра мамалиги!
Я кукурузи принесу.
Нагадала! Нагадала.
З дочкою лiг спати...
Завдав сина у лакеї...
Громадою з хати
Виганяли... Нагадала.
Я собак дражнила
Попiд вiкнами з старцями.
I байстрят носила
За плечима. Щоб привчались.
Аж i сам приїхав.
Я до його кинулася,
Забудучи лихо.
Привiтав мене луципер,
Благословив дiток
Та й забрав їх у покої...
Ростуть мої квiти!
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав якiйсь панi
У лакеї. А Наталю...
Чи твої цигани
Всi поснули?

Циган_

Всi поснули.

Вiдьма_

Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде.
I ти, старий друже,
Злякаєшся, як вимовлю...
Чи тобi байдуже?
Наталоньку! Дитя своє!
Iрод нечестивий!..
Занапастив... А до того
Посилає в Київ
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
I молилась... Нi, цигане,
Я марне молилась.
Чи в вас єсть бог який-небудь?
В нас його немає...
Пани вкрали та в шкатулi
У себе й ховають.
Вертаюся iз Києва.
Замкнутi покої.
Вiн узяв її з собою
Та й поїхав з нею,
З Наталею... Чи чуєш ти?
I остриг, проклятий,
Дитя своє. Полетiла
Я його шукати.
В Волощину. Та й шукаю,
Совою лiтаю
Над байраками. Та дiток,
Дiточок шукаю,
Наталоньку!.. Нi, нi, нi, нi!
Я шукаю пана.
Розiрву!.. Возьмiть до себе
I мене, цигани,
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу його на його.
Отодi, проклятий!..
Нi, не спущу. Сама його
Загризу... Чи чуєш?
Одружимось, моє серце,
Я й досi дiвую.
А сина вже оженила,
А дочка й так буде.
Лазитиме попiдтинню,
Поки найдуть люди
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
Мiй син Iван... Ух, холодно!
Позич менi грошей,
Намиста доброго куплю.
Та й тебе повiшу,
А сама пiду додому...
Дивись, миша, миша
Несе у Київ мишенят.
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан однiме,
Чи я найду моїх дiток,
Чи так i загину? -

Та й замовкла, мов заснула.
Цигани вставали,
Розбирали шатро своє,
В дорогу рушали.
Та й рушили. Пiшли степом.
I вона, небога
Безталанна, встала мовчки,
I нiбито богу
Нишком собi помолилась,
Та й пошкандибала
За циганами. I тихо,
Тихенько спiвала:
"Кажуть люди, що суд буде,
А суду не буде.
Бо вже мене осудили
На сiм свiтi люди".
Iз-за Днiстра пiшли цигани
I на Волинь i на Украйну.
За селом село минали,
В городи ходили,
I марою за собою
Приблуду водили.
I спiвала й танцювала,
Не пила й не їла...
Неначе смерть, з циганами
По селах ходила.
Потiм разом схаменулась,
Стала їсти й пити,
I ховатись за шатрами,
I богу молитись.
Щось таке їй поробила
Стара Марiула.
Якимсь зiллям напувала,
То воно й минулось.
Потiм її стала вчити
I лiкарювати:
Якi трави, що од чого,
I де їх шукати,
Як сушити, як варити...
Всьому, всьому вчила
Марiула, а та вчилась
Та, богу молилась.
Минуло лiто, уже й друге
I третє настало.
Уже прийшли в Україну...
Жаль їй чогось стало.
Поклонилась Марiулi
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась богу;
Та й пiшла собi, небога,
На свою країну.
- Вернусь, каже, хоч погляну
На дочку, на сина. -
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщинi. А ти її
За Днiстром шукала.
Сина Йвана молодого
Оддали в солдати,
За те, що ти не навчила
Панiв шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нiкого немає!..
До людей хились, небого,
Люди привiтають.
Пан, вернувшись, занедужав,
Стогне, пропадає. -
А вона набрала зiлля
Та й пiшла в палати
Лiчить його, помагати,
А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили...
А як умер, то за його
Богу помолилась.
I жила. собi святою,
Дiвчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались.
- А то бог вас покарає,
А ще гiрше люди;
Люди гордi, неправеднi,
Своїм судом судять. -
Отак вона научала.
Болящих лiчила.
А з убогим остатньою
Крихтою дiлилась.
Люди добрi i розумнi
Добре її знали,
А все-таки покриткою
I Вiдьмою звали.

[Седнев 1847 березня 7]
[Нижнiй Новгород 1858 березня 6.]
Тарас Шевченко. Поеми